Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Олександр. Її монстр, Влада Калина 📚 - Українською

Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Олександр. Її монстр" автора Влада Калина. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 56
Перейти на сторінку:

- Я все зрозуміла. Сейф зачинений. Картини під відеонаглядом. - Жінка спускалася зі мною по східцях. - Цим зазвичай Олег займався.

- Ви Іванівна не хвилюйтеся, про сейф подбає охорона, а ви дозвольте жінкам з клінінгової компанії прибрати вашу кухню.

- Але ж…

- Я знаю, що ви туди нікого не пускаєте і робите все самі, але я б радив вам відпочити.

Ми спустилися до кухні, в двері якої виходив Валентинович, з пирогом в зубах. 

- Євген Валентинович, - привітався з ним потиснувши руки. - Ти чого такий брудний?

- В яму впав. Ці кляті виродки ям понаривали в лісі. 

- Дістали! - виласявся я. 

- Покійний твій дід, хотів загородити все парканом і зробити заповідник але не встиг. Помер.

- Я знаю. Я вже цим займаюся… Доречі, поїхали до лісу, покажеш де ті ями. Будемо засипати…

- Їдемо. Хлопці вже там.

 

***

З лісу я повернувся під вечір. Знаючи те, що Віолетта поїхала, а за Анжелікою приглядає Іванівна, я був спокійний. Здавалося вже нічого не завадить побути нам наодинці, і я вже й обдумав всі слова, які хотів сказати. Поки повертався з лісу, подумки прокручував розмову з Анжелікою, і те, як я їй буду у всьому зізнаватися. Але…

Біда не приходить одна. А вона і не прийшла - вона прилетіла… Точніше, прилетів.

 

- Що ти тут робиш?! - Запитав здивовано я, побачивши батька біля сходів. Ще його тут бракувало! Боже!

 - Привіт ... синку! - ві засміявся і кинувся обіймати мене. Неначе сто років не бачив.

 - Чому ти не зателефонував, що прилітаєш, я тебе зустрів би? - я був радий бачити батька. Він розглядав мене ніби забув, як я виглядаю. Ну, звичайно, адже не бачилися майже рік.

 - Хотів зробити сюрприз.

 - Він тобі вдався, - невдоволено відповів я. - Ти сам?

- Сам. Ти ж недолюблюєш мою дружину, та й літати їй не можна, вона знову вагітна. 

- Вітаю. - Його дружину я ненавидів, а їх доньку Настю обожнював. Вона моя молодша сестричка, яка подарувала Руслана, кота, морську свинку.

- Дякую. Я щасливий. Хоч вже й вік не той, а відчуваю, що молодшою з кожним днем. 

 - Господарю!... Господарю! - кричала Івана, спускаючись зі сходів. Вона чомусь нервувала.

 - Що там, Ніно Іванівно? - я відійшов від батька, і підбіг до неї відчуваючи якусь біду. Невже Віолетта повернулася?

 - Анжеліки немає у вашій кімнаті. Вона зникла, - ледве вимовила вона з жахом на очах.

 - Як зникла?!

 - Не побачила я…

- Дідько! Може біля вольєрів ходить?

- Я вже скрізь дивилася, немає її там.

- Чорт!

- Це ви випадково не про сірооку красуню говорите? Така симпатична, з довгим світлим волоссям, худорлява, тендітна.

- Так, це вона. Ти бачив її?! 

- Вона здається додому поїхала.

- Як додому?! - я хотів схопити батька за комір сорочки і душу витрясти. Що цей ідіот вже накоїв?!

- Таке щось говорила. Що її викрали, тримають проти волі. Я подумав наркоманка якась. Ти ж в мене не такий. Ти ж не викрадаєш людей.

- А може я такий! - крикнув зі злості. - Навіщо ти її відпустив? Там її брат… Ще віддасть комусь іншому. Їй не можна додому.

- Звідки ж я знав? Я думав, що то дівка за викликом. Ти ж раніше тільки з такими час і проводив.

- Це було раніше… Ладно. Забудь

- Синку, чому ти злишся? Я гадав будеш радий батькові. 

- Ти не встиг приїхати, а вже все зіпсував.

- Що я зіпсував? 

- Анжеліку відпустив, - тихо мовив.

- Боже. Дурдом. Я пам'ятаю, як Віолетта від тебе бігла, на східцях плакала, то тобі було байдуже. 

- Ти правий батьку, до Віолетти мені байдуже, а Анжеліку я кохаю.

- Кохаєш?

- Так.

- Послухай, синку, я так хочу їсти. В літаку не їв. Може на кухні про все це поговоримо?

- Ніно Іванівна, накривайте на стіл, - я глянув на жінку. 

- Вже біжу.

- Я хотів сьогодні признатись їй, що кохаю, але… Ти з нею говорив про щось?

- Та ні. Сказав, як мене звати та й все.

- Сказав як звати?!

- Так. Чому я маю приховувати своє ім'я? Я б може і ще щось сказав, але ця дівуля дивилася на мене, як на монстра якогось.

 - Так, монстрів в цьому будинку вистачає. От ти мені скажи батько ... навіщо ти назвав мене на честь себе? Одного імені вистачило б цілком.

 - У тебе гарне ім'я синку... і сам ти он яким красенем став. Весь у мене.

- Ти від скромності не помреш.

- Вмирати я поки що не збираюся. Адже я тільки приїхав. А де ти був у такому вигляді? Листок у волоссі.

 - В лісі. Хтось капкани ставить, ями риє.

 - На тебе?

 - На звірів! Ти як маленька дитина батьку…

 

***

- До вас прийшли, - Семенович відкрив двері і увійшов.

- Хто прийшов? - перепитав я, в надії, що повернулася Анжеліка, але і Віолетта теж могла, - Знову Віолетта?

- Ні. Слава богу ця змія, як казала Іванівна, пішла і більше тут не з'являлася, - Семенович махнув рукою.  

- Точно... змія, - промимрив під ніс, - Ще й яка.

- До вас якісь два хлопці прийшли... одного звати Андрій… - пояснював він.

- Зарудний?! - перебив її я аж зі стільця зіскочив.

- Здається він називав цю фамілію.

- Ця сволота тут?- розлютився. Він зловив сестру і привіз назад чи прийшов за грошима? - Ще мав нахабства з'явитися тут?! - розмовляв сам з собою. - Я зараз йому покажу який я монстр… Він його вигадав, він його і побачить.

Я вийшов у коридор, і кулею попрямував до так званих гостей. Летів сходами переступаючи через дві. Стиснувши руки в кулаки, ледве стримував себе аби не вбити його.

- Доброго дня! - сказав Андрій, стоячи біля свого товариша. Я впізнав його, це хлопець, який приїжджав у ліс за дівчиною.

"Може й другому заразом морду набити?"

Ну, не міг я дивитися на задоволене обличчя Зарудного, адже цей хлопець - це найбільша біда Анжеліки.

1 ... 49 50 51 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олександр. Її монстр, Влада Калина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Олександр. Її монстр, Влада Калина"