Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Програв.
Знущався.
Обдурив.
Я не на мить не зупиняючись, підійшов прямо до Андрія і вдарив його в обличчя. Не стримався. І не треба було.
"Ми монстри ще не таке здатні." - пролетіла думка.
Андрій впав із гуркотом на підлогу. Той його друг, відскочив убік. Хлопець глянув на мене і зрозумів, що жарти погані, з переляканими очима вибіг на двір. Я не став наздоганяти його, адже він тут не до чого. Єдина людина, що заслуговувала на покарання це Андрій, котрий лежав та ойкав. Хлопець прикривав долонею свій закривавлений ніс.
- За що? - Зарудний намагався підвестися. Оперся ліктем об підлогу.
- За те, що ти брехливий козел! - я підійшов ближче і допоміг йому підвестися, взяв за комір, тримав його з такою силою, що пальці побіліли.
- Де моя сестра? - запитав Андрій крізь зуби, облизуючи кров із губ, що текла з носа.
- Згадав, що в тебе є сестра? ... А коли обманював її, ти про неї думав? - я притиснув хлопця до стінки.
- Що за маячня? Кого я обманював? - хлопець руками вчепився в мої, які все ще тримали його за комір.
- Ти сказав Анжеліці, що я старий, лисий збоченець зі скляним оком! - кричав я. - Ми ж домовлялися про інше! - відійшов від Андрія. Я боявся, що не зможу тримати себе в руках і задушу його.
- Я ж пожартував.
- Пожартував?!!!
- Так!!! Якого біса ... Вона, що повірила?!
От дурепа ... і завжди нею була.
- Ну і жартики у тебе, - я здивувався, не міг зрозуміти, чому земля носить таких егоїстичних людей, як Андрій? Які спершу говорять, а потім думають. Ні... зовсім не думають, що кажуть.
- Знаєш що, мені начхати, на те, що тобі розповіла моя сестра, - витер кров рукавом. - Вона переступила поріг цього будинку. Де гроші? Ми домовлялися.
- У тебе в голові одні гроші. Сволота!
- А в тебе на думці моя сестра. Я бачив як ти дивився на її фотографію, - Андрій став сміливішим і нахабнішим. Він зрозумів, якщо я закоханий в Анжеліку, то все одно нікуди не дінуся. - Або гроші, або моя сестра! - подивився на верх сходів натякаючи, що вона десь там.
- Я гадаю, що їй краще жити без брата, аніж з таким.
- Це вже наші сімейні справи. І не тобі вирішувати з ким їй краще жити… Де гроші?! - продовжував нагліти на очах Зарудний.
- А де твоя сестра?! - розвів руки. - За, що я маю тобі платити?!
- Що за фігня?! Я знаю, що вона в тебе!
- Немає!
- Не вірю! Вона ж…
- Можеш обшукати все.
- Толік казав, що… - Андрій озирнувся на вхідні двері, за якими на вулиці був його товариш.
- Я не знаю хто і що тобі казав, але інформація недостовірна. Анжеліки тут немає. - Я не міг зрозуміти, чому Андрій її шукає. Невже вона додому не прийшла? Може переховувалася у свої подруги про яку говорила?
- Я щось нічого не зрозумів? А де поділася Анжеліка? - здивовано запитував Андрій. Він відчував, що через сестру, яка десь зникла, вигорить вся справа. А він же ж вже подумки рахував за неї гроші.
- Втекла… десь у ліс. - Обдурив я. - Вкотре. Вона постійно тікає.
- Добре. Я знайду її і привезу тобі, як і обіцяв. - Розчаровано посупив носа, розвернувся щоб піти.
Я зрозумів, що Зарудний не відступить від свого задуму. Він будь-що знайде сестру і притащить за волосся до мене. І боронь Боже, якщо знову знущатиметься, обманюватиме. Я не міг цього допустити. Де б Анжеліка не переховувалася, де б вона не була, а її так званий братик не повинен її знайти. І взагалі, пора вже закінчувати весь цей цирк, та дати бідолашній дівчині спокій.
- Зачекай! - зупинив Андрія. - Я віддам тобі гроші, але ти зникнеш з її життя… і з цього міста. А ще краще буде, якщо звалиш за кордон.
***
Минув тиждень.
Надворі вже стемніло.
Учорашній ураган наламав дров у лісі.
Я повернувся пізно, бо ходив дивитися чи не постраждали звірі через повалені дерева.
Я цілий тиждень був сам не свій, не переставав думати про Анжеліку. І з думками про неї, засинав із тими ж думками... зрештою жив із спогадами про свою кохану. Мені хотілося поїхати до своєї єдиної, і в усьому зізнатися, але поки що я не міг цього зробити, поки батько не полетів.
Я чекав коли ж все-таки тато надумається відлетіти додому до своєї вагітної дружини. Звичайно, я був радий батькові, але він заважав мені будувати стосунки з Анжелікою. Я не міг привести дівчину в будинок, тому що його батько міг знову щось ляпнути їй не те. Він в мене ще той… Із тих, хто шукає своєму сину дружину зі свого кола.
- Ти чого ще не переодягся? - Запитав батько в мене, дивлячись, як я сиджу у своєму кабінеті і мрію. Одягнений у камуфляжні штани із чоботьми, бо в лісі калюжі по коліна.
- Встигну, - спокійно так відповів йому і застиг від побаченого. Здавалося, що побачив привид. Привид давно померлого короля покинутого замку. Неначе в фільмах.
- Що це?
У дверях стояв батько в костюмі короля, з великими білими рукавами, довгою жовтою сорочкою, і червоним плащем на спині. Він притримував золоту корону рукою на голові, явно завелику йому.
- Я буду сьогодні на маскараді королем, - підійшов ближче, і гордо підвів голову.
- Королем?! Чому не імператором? - я сперся в спинку стільця, і склав руки на грудях.
- Імператором буде винуватець урочистостей Мінаєв.
- Батьку, я думав, що ти скучив, і приїхав до мене, а ти приперся до свого друга на п'ятдесятиріччя. На ювілей... ще й по телефону, напоумив його влаштувати весь цей маскарад, - розвів руками. Глянув якось ображено на батька. За цей тиждень він зі своїм Мінаєвим можна сказати не розлучалися. Почали святкувати ще до Дня народження. Батько навіть додому приїздив тільки щоб переночувати та переодягтися. Ці два старі ідіоти розважалися наповну. Як той казав - сивина в голову - біс в ребро.
- Я між іншим хрещений батько Леоніда! Не маю права не піти, - тицьнув пальцем в мене і корона впала з голови. Він швидко підняв її з підлоги, надів на голову назад.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олександр. Її монстр, Влада Калина», після закриття браузера.