Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я реально нахаба… тож… мені краще піти. Мені потрібно було відмовитись, ще на початку,… а я… — Він важко видихнув, наче був у головній ролі якогось бразильського серіалу. Роль виходила гарно, тож він продовжив дивитися у її чисті, добрі очі, - наче кошеня на ганку.
— Ні, це я негарно повелася… просто… просто… — Вікторія відчула, що от-от і заплаче, вона пожалкувала мільйон разів, що таке ляпнула. Зараз їй було соромно і незручно. — Давай доп’ємо чай… і я тобі постелю на кухні. Добре? Прошу, не йди.
Дмитро, дивився, як червоніє її носик від непролитих сліз, і це зачепило його. Він голосно глитнув і промовив:
— Добре. Дякую, ще раз. — Він нахилив голову на бік, і усміхнувшись запитав: — А у тебе, є ще такий чай?
— Звичайно! Хочеш? — Вікторія радісно покинула варту біля дверей, і поспішила налити гостю чай.
— Дуже. — Дмитро знову всівся за стіл, чекаючи на ароматний напій. — Можна я дещо запитаю?
— Так, звичайно. — Вікторія підсунула до нього чашку і налила чай, а потім почала додавати спеції.
— Де твої батьки? — Дмитро дивився на неї, і бачив, як засвітились очі від згадки про батьків.
— Вони живуть за декілька кварталів звідси. — Мовила вона, сідаючи на стільчик, підгинаючи під себе ноги.
— А чому ти не живеш разом з ними, а знімаєш… ось це… житло? — Він подивився довкола, намагаючись не виказати свій шок. Після його хоромів, - це капець.
Вікторія знизила плечима, а потім мовила:
— Якось так вийшло…
— Це було твоє рішення? — Дмитро сьорбнув чай, і на мить заплющив від задоволення очі, а потім розплющивши їх, – подивився на Вікторію.
— Так. Сама. — Вона швидко облизала пересохлі губи. — Зазвичай, я не розповідаю усім довкола про своє життя, але… ти немов психолог, - сидиш і вивідуєш інформацію, яка тобі потрібна.
— Мені просто цікаво, - до того ж у тебе милий голос,… а ще смачний чай, який робить домашню атмосферу, яка налаштовує на щиру розмову. — Невимушено сказав Дмитро, і усміхнувся їй.
— Капець… ну ти і загнув! — Вона розсміялась, а потім додала: — Ну, добре… дещо розповім.
Дмитро уперся ліктем об стіл, а підборіддя підпер долонею, - уважно дивлячись на Вікторію, він усміхнувся.
— Слухаю… дуже-дуже уважно.
Вікторія зашарілась від його проникливого, глибокого погляду. Прокашлявшись, вона почала розповідь:
— У моїх батьків – двокімнатна, невеличка квартирка. У ній жили: мама; тато; я і моя сестра,… а потім Марина вийшла заміж, - це моя сестра,… — пояснила вона, — і її чоловік перебрався до нас.
— Чому вони не зняли житло? Чому зробила це ти? — Він широко та здивовано дивився на Вікторію.
— Розумієш… моя сестра майже одразу народила двійню… Андрійка і Софійку. Їй потрібна була поміч батьків так само, як і Назару. Він одразу після весілля впав і зламав ногу. Зараз все добре, але тоді було кепсько. — Вікторія важко зітхнула, і продовжила: — В той час, я якраз планувала своє навчання. Поїхавши до Києва, - я попала у реалії, які мене так наполохали, що довелося повертатися додому. У Києві на вокзалі, - мене обікрали, я заночувала там,… а потім вирішила повернутися. Ось такою була недовгою моя подорож… і навчання на перекладача. — Вікторія тихо засміялась. — Батьки мене довго благали, не переїжджати, але я розуміла, що маю це зробити. Їм було і так важко,… а мені кортіло мати змогу, - якось допомагати,… і собі також. Ось така от історія, - Пане психолог.
Дмитро пропустив крізь пальці волосся, забираючи їх назад,… усміхнувся, і дивлячись у сірі очі Вікторії, які немов димки – брали його у полон, промовив:
— Ти дуже гарна людина, - не кожен зміг би, як ти.
Вікторія хмикнувши, знизила плечима.
— Я нічого такого не зробила. — Вирішивши змінити тему, вона запитала: — А, що ти розповіси про себе? Де твої батьки? Звідки ти? Ким раніше працював?
Дмитро не очікував такого шквалу запитань, коли сам цікавився її життям.
От бовдур! Влип! Що їй розповісти?... Може те, що у мене свій будинок; декілька автівок; об’їздив пів світу… Або розповісти про те, що він не працює, бо батько забезпечує усі його забаганки?... Що? Що? Розповісти?!
— Взагалі то… я багатий… У мене є будинок,… є авто…
Вікторія дивилася на нього і слухала з серйозним виразом обличчя, а потім щосили розсміялась.
— Гарне почуття гумору. — Дівчина крізь сміх, додала: — Тоді завтра мене на роботу підвезеш, на своїй крутій автівці. Добре?
— Звичайно, Ягідко. — Дмитро увімкнув того самого хлопця, якого він добре знав, - ловеласа, який зазвичай «ловить» такими словами дівчат в клубах.
Вікторія широко розплющила очі, і здивовано подивилася на нього.
Ого! Ягідко?!
— Ну, що у ліжко?... — Розгубившись, вона почервоніла. — Я не це мала на увазі… е-е-е… я про…
Дмитро дивився на її невдалі спроби пояснити свої слова, які він і так зрозумів у правильному сенсі. Тим паче, він добре розумів, що такі дівчата, як Вікторія – не лягають у ліжко з щойно познайомленим хлопцем,… а можливо вона і досі ні з ким не була… Занадто скромна…
— Вікторіє,… я все зрозумів… Ти у спальню, - я тут, як і домовлялись. — Він намагався видаватися «лицарем на білому коні» - хоча ніколи таким не був.
— Ага. — Розчервонівшись, як маків цвіт, вона бовкнула: — Це добре. — Вона знову видихнула і захникала. — Я не про те… ти зрозумів… Ти привабливий хлопець, але…
Дмитро знову усміхаючись, слухав її пояснення – немов платівку заїло.
— Ягідко, я все зро-зу-мів. — Він нахилився до неї, і дивлячись їй у вічі, майже пошепки сказав: — Дякую - за «привабливого хлопця».
Вікторія відчула жар і водночас холодок, який пробігся спиною від його тихих слів.
Він, що зі мною фліртує? Чи як?! Ще й Ягідкою називає. А я напевно, зараз, як буряк червона та спантеличена. Вигляд – відпад.
— Я зараз постіль принесу. — Вона поспішила вийти з кухні, нічого не відповівши.
Дмитро міг вже святкувати перемогу в парі. Він був впевнений на всі сто, що ця дівчина під Новий рік – буде закохана до нестями.
Розслаблено відкинувшись на стільці, він вирішив подивитися, яка годинна. Задерши рукав светра, він глянув на руку і його наче з відра холодною водою. Годинник, який коштує п’ять тисяч гривень – сяє, як новорічна ялинка.
Ледь не попався!
Знімаючи швидко годинник, він засунув його у кишеню.
— Вікторія, тобі допомогти? — Він встав, і почимчикував до її кімнати.
Увійшовши у спальню-вітальню, він остаточно втратив мову. Антресоль, яку він бачив – це, ще нічого… ліжко, з пружинами – ось це «шик»…
Як вона тут спить?
Він був шокований. Вікна заклеєні, як у старі часи: вата та скотч. У нього був ступор, який видно було неозброєним оком.
Вікторія обернулася і побачила перед собою Дмитра. Його вираз обличчя її здивував.
— Що з тобою?
— Е-е-е… нічого, просто… голова запаморочилась. — Викрутився він, нахабно брешучи, своїй рятувальниці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джекпот, Анна Харламова», після закриття браузера.