Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Самовпевненість хороша річ та інколи вона може підкласти тобі велику свиню. В цьому я переконався на власній шкурі вже наступного ранку коли виявив що безслідно пропав мій Бліц. Раніше здавалося не існувало таких спокус які б могли викликати у нього бажання для власної ініціативи. Навіть голод та спрага мали досягти критичної межі щоб цей лінивець почав діяти. Звечора я нагодував та напоїв коня і як звично залишив не стриноженим пихато понадіявшись що нікуди він за ніч з обійстя пані Мазур не дінеться, і ось на тобі.

Хазяйка млина відразу відправила Томаса на пошуки зниклого жеребця, водночас заспокоюючи мене тим, що в найближчих околицях хижих звірів немає, Бліцу нічого не загрожує і незабаром кінь обов’язково знайдеться. Я прийняв ці запевнення жінки на віру, хоча з жалем мусів змиритися з тим фактом, що продовження моєї подорожі доведеться відкласти на деякий час. Цю вимушену затримку вирішив витратити на те щоб оглянути місцину куди занесла мене доля і врешті-решт навідатися в містечко Опільсько. Тим паче для того була слушна нагода – Мареля зібралася сходити туди за якимось господарським покупками.

На моє запитання чи можна скласти їй компанію в цій мандрівці дівчина лише невизначено знизала плечима. Натомість її господиня невдоволено насупивши брови сердито кинула:

– Марелю, чого ти така неприязна до нашого поважного гостя.

А потім склавши свої спокусливі вуста в милу посмішку звернулася до мене:

– Авжеж, шляхетний лицарю. Можете пройтися з моєю служницею, якщо пообіцяєте не займати її розмовами по дорозі. Вона у мене трішки квола на розум, тож навряд чи ви зможете щось путнє від неї почути.

Після цієї фрази хазяйки дівчина покірно опустила погляд, однак мені все ж вдалося помітити як в її очах, на якусь крихітну мить, спалахнули вогники люті.

З цієї швидкоплинної сцени я зрозумів дві важливі речі. По-перше, для пані Мазур ображати і принижувати своїх слуг – звична справа. По-друге, Мареля мабуть не така вже й дурна, якою її хочуть мені показати. Пихате, зверхнє ставлення зарозумілого панства до звичайних простолюдинів для мене не новина, на це неподобство я немало надивився як на кардинальській службі, так і під час своєї мандрівки. А от те що зацькована зневагою бідолаха може багато чого цікавого розповісти про свою гнобительку я вже не сумнівався ні на йоту.

Коли господарство русоволосої знахарки зникло за поворотом лісової стежини, я наважився запитати у своєї супутниці:

– Марелю, ти давно вже служиш у пані Ядвіги?

Дівчина деякий час мовчки чимчикує поряд мене, а потім не піднімаючи погляду тихо відповідає:

– Відколи себе пам’ятаю.

– Ти народилася на млині, чи тебе маленькою віддали туди в найми? – моєму здивуванню не має меж.

– Не знаю, – сумно зітхає дівчина, – батько про це мені ніколи не розповідав.

– А хто твій батько?

– Томас. Ви його вчора бачили.

Овва, такого я аж ніяк не очікував почути. Виходило, що батько з донькою вже давненько прислужують пані Мазур. Та куди поділася мати Марелі і чому Томас тримає свою рідну дитину в такій глушині? Що саме, стільки часу, прив’язує їх обох до старого млина? Вже точно не хороший заробіток, адже сама хазяйка напередодні зізналася, що сама ледь зводить кінці з кінцями. Невже не можна було пошукати собі пристановища в більш обжитих місцях? Між людьми все таки якось легше давати собі раду зі всілякими життєвими клопотами. Та й у дівчини були б хоч якісь шанси зустріти там свого судженого та вийти за нього заміж. Це ж не скимліти серед лісових хащів де на тебе небезпека чигає ледь не кожен день. Он як жорстоко вбили молодого хлопця, якого я знайшов неподалік їхньої садиби.    

Моя цікавість, що до цього часу ледь жевріла, швидко розгорялася полум’яною ватрою. І хоча здоровий глузд та природня обережність нашіптували на вухо, що зайва цікавість ніколи до добра не доводить, я все ж не зміг утриматися від подальших розпитувань.

– Що трапилося з твоєю матір’ю?

Мареля на мить зупиняється і несміливо дивиться мені просто у вічі. У цьому боязкому погляді, кинутому мені її виразними очима, кольору чорного обсидіану, стільки журби та печалі, що я більше не наважуюся продовжувати своє розпитування. Інстинктивно відчуваю, що саме зараз не варто цього робити. Для дівчини я поки що не тою близькою людиною котрій можна довіритися, сповна розкрити своє серце та душу.

Мовчки ми вже майже доходимо до Опільсько коли моя супутниця раптом промовляє:

– Своєї матері я не пам’ятаю, як і ви своєї, ясновельможний пане.

Від почутих слів я буквально отетерів. Звідки ця юна дівчина може знати такі подробиці мого особистого життя? Я ж майже нікому не розказував про своє минуле. Навіть для мене значна його частина і досі вкрита пеленою невідомості. Незлічимі питання наче рій осів враз обсіли мою голову. Та задати хоч одне з них я та і не встиг. Ми увійшли в Опільсько і моя супутниця  спритно зникла в одному з його провулків. Мені не залишалося нічого іншого як самому продовжувати знайомство з цим невеличким, провінційним містечком.

Першою справою яку я зробив залишившись сам, це розпитав у першого-ліпшого перехожого де знаходиться найближча корчма. Їсти-пити мені звісно ж не хотілося, адже нещодавно добряче підкріпився снідаючи разом з панею Мазур, але кому як не мені знати, що всякий заїжджий двір це безцінне джерело різноманітних слухів, пліток й цікавих новин. У такому місці достатньо трохи посидіти та уважно послухати що теревенять відвідувачі, як ти вже в курсі того що діється як у самому містечку, так і в його найближчих околицях. А інформація такого штибу мені була зараз конче необхідна.