Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я прокинулась від пронизливого звуку будильника, але, як виявилося, прокинулася зовсім не вчасно. Сонце вже заливало кімнату теплим світлом, і, глянувши на годинник, я відчула, як серце підскочило до горла — я проспала. Мій перший робочий день, і я вже спізнююсь. Ця думка била у скронях, поки я поспіхом схоплювалася з ліжка, чіпляючи ногами ковдру.

— Господи, — пробурмотіла я, майже ковзаючи по підлозі до ванної. Холодна вода освіжила, але і не додала спокою. Я судомно пригадувала, де залишила свій костюм, чи запакувала все необхідне в сумку і чи точно не забула свою нову перепустку до будівлі FYE.

Мої хаотичні збори перервала Лія. Як завжди зібрана і елегантна, вона зайшла до моєї квартири так, ніби це була її власна.

— Єво, ти жартуєш? — промовила вона, побачивши мене з рушником на голові й одною шкарпеткою в руках. — Ти плануєш з’явитися на своєму першому дні в такому вигляді? Ну, хоча б на каблуках? — Її очі хитро зблиснули.

— Ліє, перестань! — відрізала я, одягаючи сорочку, яку тільки-но встигла на швидку руку випрасувати. — Я й так на нервах. Хоча б допоможи мені з… — я озирнулася по кімнаті, намагаючись згадати, чого мені бракує.

— Сніданок, — закінчила за мене вона. — Ти явно не встигаєш. Дай мені хвилину.

Вона пройшла на кухню, легко і впевнено, ніби робила це тисячу разів. Її темне волосся було зав’язане у хвіст, який ідеально пасував до строгого чорного костюма. Я чула, як вона кладе хліб у тостер і включає чайник.

— Ти чого така напружена? — запитала вона через плече, поки я бігала квартирою, шукаючи іншу шкарпетку.

— Це ж перший день. Я не хочу… — я замовкла, розуміючи, що навіть не знаю, як закінчити цю думку. — Я просто не хочу облажатися.

— Єво, це нормально, — відповіла Лія, ставлячи на стіл тарілку з тостами. — Усі переживають на початку. Головне — виглядай упевнено, навіть якщо всередині панікуєш. Це моя улюблена стратегія.

Я кинула на неї скептичний погляд, натякаючи, що її впевненість завжди здавалась мені справжньою, а не вдаваною.

— Повір, я теж панікую, — додала вона з усмішкою. — Але це між нами.

Ми швидко поснідали. Тости були трохи пересмажені, але в цей момент це не мало жодного значення. Лія весь час підбадьорювала мене, жартуючи і змушуючи посміхатися.

Коли ми нарешті вийшли з квартири, сонце вже стояло високо. Ми йшли швидким кроком, а я намагалася заспокоїти себе, повторюючи в голові, що це просто робота, просто новий етап. Але чим ближче ми підходили до будівлі FYE, тим більше я відчувала, як серце стискається в очікуванні.

Будівля вразила мене з першого погляду. Це була сучасна споруда зі скла і металу, яка виблискувала на сонці. Високі вікна, ідеально гладкий фасад, розкішні сходи — усе виглядало настільки дорого і велично, що я навіть засумнівалась, чи справді це місце для мене.

— Вражає, правда? — запитала Лія, уважно дивлячись на мене. В її голосі звучала гордість, ніби це вона сама проектувала цю будівлю.

— Так, — видихнула я. — Вражає … і трохи лякає.

— Не переживай, ми впораємось, — вона легко взяла мене за руку, на секунду стискаючи мою долоню. Її тепло трохи заспокоїло мене, і я вдячно кивнула.

Коли ми увійшли всередину, мене вразила не лише архітектура, а й атмосфера. Величезне лобі з мармуровою підлогою, блискучими люстрами і стильними меблями. Люди ходили коридорами впевнено, як ніби знали, що кожен їхній рух важливий. Я відчула, як Лія легко кивнула комусь із колег, і знову побачила її впевнену усмішку.

Нас зустріла пані Кравченко, начальниця відділу. Вона була жінкою середніх років з ідеально прямим волоссям і проникливим поглядом. Її строгий костюм і манери викликали повагу з першої секунди.

— Єво, Ліє, рада вас бачити, — її голос був рівним і трохи сухим, але в ньому відчувалася професійність. — Готові до роботи?

Я кивнула, відчуваючи, як руки мимоволі тремтять. Лія, як завжди, відповіла за нас обох:

— Звісно, ми готові.

Далі був довгий день. Нас завалили паперами, ввели в курс обов’язків і провели невелику екскурсію. Пані Кравченко говорила чітко і швидко, ніби вважала, що ми мали знати все заздалегідь.

Серед паперів я натрапила на записи про Золотого Барса. У моїй голові одразу замайоріли спогади. Це ім’я я не чула багато років, але тепер воно знову з’явилося, і я не могла просто проігнорувати його. Я швидко сфотографувала документи, намагаючись виглядати якнайспокійніше.

Обідня перерва стала справжнім відкриттям. Ми з Лією сіли за довгий стіл у невеликій, але затишній їдальні, де вже зібралася більша частина колективу. Було помітно, що тутешні співробітники — це мікс різних людей, але всі привітні. Лія, звісно, взяла ініціативу в свої руки.

— Доброго дня! — голосно привіталася вона, злегка махнувши рукою. — Ми новенькі. Дозвольте приєднатися?

— О, звісно! — відгукнувся молодий чоловік з коротким русявим волоссям, піднімаючи погляд від своєї чашки кави. — Сідайте, дівчата. Я — Павло, Паша. А це... — він махнув рукою в бік кількох людей, які розмовляли поруч. — Наша команда.

— Лія, — з усмішкою представила себе подруга, грайливо нахиливши голову. — А це Єва.

— Дуже приємно, — відповів Влад, а за ним і решта співробітників, які почали представлятися: Наталя, Ігор, Оксана та Андрій.

Розмова з колегами швидко перейшла з офіційної в дружню. Обговорювали буденні справи, а потім хтось, здається, Оксана, підняв тему директора.

— Ой, дівчата, а ви ще не бачили нашого пана Лева? — запитала вона, хитро посміхаючись.

— Директора? — уточнила я, відчуваючи, як Лія насторожилася поруч.

— Так. Він... Ну, як це сказати, — Оксана примружила очі й мрійливо зітхнула. — Справжній чоловік.

— Розумний, красивий, впевнений, — додала Маша, розводячи руками, ніби описувала небесне створіння.

— І він... сам? — обережно запитала Лія, примруживши очі.

— Наче поки так, — відповіла Оксана, підморгнувши.