Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Аліна зайшла у свою квартиру й одразу ж жбурнула сумку на диван. День був жахливий. Ні, не жахливий – катастрофічний. А завтра на неї чекало ще гірше випробування: корпоратив, куди вона має прибути… з Михайлом. 

Вона зітхнула, зібралась із силами й рішуче пішла до сусідніх дверей. Постукала. Жодної відповіді. Вона постукала ще раз – голосніше. Тиша. 

— Михайле! — закричала вона, грюкаючи кулаком. 

— Спокійно, сусідко, — пролунав його голос, коли двері нарешті відчинилися. 

Михайло стояв босий, у джинсах з діркою на коліні й футболці, яка колись, можливо, була білою, але тепер нагадувала щось середнє між бежевим і «я прала це востаннє пів року тому». Волосся розкуйовджене, в руці – чашка з чимось підозрілим. 

Аліна спохмурніла. 

— Це какао? — підозріло спитала вона. 

— Ні, — усміхнувся він. — Пиво. 

Аліна притиснула пальці до скронь. 

— Слухай, мені не до жартів. 

— А хто жартує? — щиро здивувався він і ковтнув із чашки. 

Вона важко видихнула, але змусила себе продовжити: 

— Завтра корпоратив. 

— Знаю. Чекаю не дочекаюся, — він розслаблено притулився до дверного косяка. 

— Я прийшла сказати, що якщо вже мені доведеться йти туди з тобою, то хоча б зробимо так, щоб це не виглядало… як повний провал. 

— Ого, звучить багатообіцяюче, — хмикнув він. 

— Почнемо з головного, — вона оглянула його з ніг до голови. — Ти. Маєш. Виглядати. Пристойно. 

Михайло кліпнув очима. 

— Я і так виглядаю чудово. 

— Твої джинси мають більше дірок, ніж моє терпіння. 

— Це стиль. 

— Це ганьба! 

Михайло усміхнувся, наче йому подобалося її обурення. 

— Тож, — продовжила вона, ігноруючи його розважений вигляд. — Ти вдягнеш нормальну сорочку, нормальні штани і туфлі. 

— Туфлі? — він зробив вигляд, що жахнувся. 

— Так, туфлі! І не кеди, які виглядають так, ніби пережили ядерний вибух. 

— Це вони й пережили, — гордо відповів він. 

Аліна заплющила очі, рахуючи до трьох. 

— Я серйозно, — загрозливо промовила вона. 

— Окей, — нарешті здався він. — Але одна умова. 

— Що ще? 

— Ти допоможеш мені вибрати вбрання. 

Аліна застигла. 

— Що? 

— Ну, ти ж не хочеш ризикувати і довіряти мені це рішення, правда? — хитро усміхнувся він. 

Вона стиснула губи. Він мав рацію. Якщо залишити його без нагляду, він запросто міг прийти на корпоратив у гавайській сорочці, рожевих шортах і капцях. 

— Добре, — сухо відповіла вона. — Але без дурощів. 

— Обіцяю, — підняв він руку, наче давав присягу. — Тоді заходь, сусідко. 

Аліна зробила крок у його квартиру… і одразу пошкодувала. 

Тут панував хаос. На дивані лежали гітари, розкиданий одяг, а на кухонному столі – три (!) недоїдені піци. 

— Господи, як ти тут живеш?! 

— Весело, — знизав плечима він. 

Аліна закотила очі. 

— Просто покажи мені свою шафу. 

— Оу, так швидко? Я зазвичай не впускаю жінок у свою спальню на першому побаченні. 

— Це не побачення! 

— Ти так кажеш, але от ти вже в моїй квартирі, вибираєш мені одяг… — Він витримав паузу. — Ризиковано, Аліно, ризиковано. 

— Я тебе приб’ю. 

— В такому випадку тобі точно знадобиться нова сукня. 

Аліна закотила очі. 

— Давай швидше. 

Він повів її до шафи. Відкрив дверцята. 

Аліна завмерла. 

— Це… це все футболки?! 

Справді, вся шафа була забита футболками з написами на кшталт «Життя – це імпровізація», «Спочатку кава, потім усе інше» і «Я просто граю на гітарі, не чіпайте мене». 

— Ну, ще є джинси, — додав він, порившись унизу. 

— Це не допомагає! 

— Тоді нам доведеться йти в магазин, — весело підсумував він. 

Аліна застогнала. 

— Я ненавиджу цей день. 

— А я починаю його любити, — підморгнув він. 

Їй стало страшно. 

Бо якщо вже їм доведеться піти разом на цей корпоратив… Вона має зробити все, щоб не зганьбитися. Але з таким «нареченим» місія виглядала неможливою.

— Так, збирайся, йдемо купувати тоді костюм, — рявкнула Аліна на Михайла, невдоволено поглядаючи на нього. — За пів години я чекатиму тебе біля торгового центру, поспіши, бо я ще хочу відпочити після роботи, а не вбивати на тебе весь вечір.