Читати книгу - "Печера філософів, Збігнєв Херберт"

Підходить до вікна.

Сократ вітає дерево за вікном. Тепер ми обоє знаємо: все, що має статися, прийде до нас. «Долі не годиться шукати», — мовив Ти. Слід дозрівати, ростучи вгору, розкидати сім’я і тінь — чекати. Аж коли прийде те, що має прийти, — прийняти це. Хай щоби це було — весняний вітер або сокира.

Моя голова повна сивизни й порядку. Твоя голова повна зеленого шуму. А таки це я від тебе навчився мудрості тривання.

Корінню твоєму вклоняється Сократ.

Завіса.

ДРУГА ІНТЕРМЕДІЯ ХОРУ

Трійко хористів грають, як і раніше.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що чувати?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Нічого.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Кажуть, от-от розпочнеться.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Що?

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Цього не кажуть.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Дурниці.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Я чув у місті, що у Спарті назріває революція.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Якщо вони спустять там кров одне одному, може, й війни не буде.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Війни завжди будуть.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Поки народ не візьме владу в свої руки.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Тоді... вбиватимуть ворогів народу. Прибічники демократії четвертуватимуть прибічників царя.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Так-так. Завжди одне й те саме. Ті самі ошуканці нагорі. Ті самі ошукані внизу. Ті самі промови, пам’ятники, в’язниці.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Одне безкінечне свинство.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: До речі, а що там Сократ?

ДРУГИЙ ХОРИСТ: Сидить. Завтра страта.

ТРЕТІЙ ХОРИСТ: Усе це доволі загадково.

ДРУГИЙ ХОРИСТ: А я бачу в цьому політичну діяльність. Він узяв у когось золото, щоби скомпрометувати наш вимір справедливості.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Для мене вся ця справа простіша. Сократ є для афінян бентежною людиною, ніхто, власне, не знає, що в ньому сидить. Вони хочуть розтрощити його й побачити, що всередині.

Тиша, стукіт костей.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Хто виграв?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Я.

ПЕРШИЙ ХОРИСТ: Граймо далі?

ЧЕТВЕРТИЙ ХОРИСТ: Граймо до кінця. А потім знову.

Акт третій

СЦЕНА ПЕРША

ВАРТІВНИК: Як ся маєш, Сократе?

СОКРАТ: Добрий день.

ВАРТІВНИК: Для мене то він добрий, а ти, небораче, вже не побачиш нині зірок.

Не хотів би я бути в твоїй шкурі.

СОКРАТ: Це не так страшно, хіба що ті останні години розтягаються.

ВАРТІВНИК: Бач, треба було вчора, як я тобі радив.

СОКРАТ: Слухай, а ти вже бачив тут якусь страту?

ВАРТІВНИК: Та бачив кілька.

СОКРАТ: А знаєш, що тоді відчувають?

ВАРТІВНИК: Із цикутою воно так: спершу шпильки в усьому тілі, потім омертвіння ніг, начебто ти впився важким вином. Голова працює найдовше. Можна також говорити. Зрештою приходять гикавка та дрижаки. Ну й кінець. Що далі, ти вже сам мусиш знати.

СОКРАТ: Ба!

ВАРТІВНИК: Щоб отрута швидше діяла, треба ходити по тому, як вип’єш.

СОКРАТ: От бачиш! Це цінна порада. Направду дружня порада.

ВАРТІВНИК: На молодих діє швидше, ніж на старих. Усе залежить від того, як плине кров. Отож треба розрухатися. Ти маєш нині право на довшу прогулянку подвір’ям.

СОКРАТ: Охоче скористаюся з нього.

ВАРТІВНИК: Ну то ходімо!

СЦЕНА ДРУГА

Сцена порожня. За мить заходить Ксантіппа. Сідає на лежанку. За якийсь час — Платон.

ПЛАТОН: Вітаю!

КСАНТІППА: Вітаю!

ПЛАТОН: Чекаєш на нього?

КСАНТІППА: Чекаю, гадала, що вже по всьому.

ПЛАТОН: Ми чекаємо на корабель.

КСАНТІППА: Він напевне нині прийде?

ПЛАТОН: Так, мусив би вже бути.

КСАНТІППА: Мусив би вже бути.

Я хвилююся. Вчора він поклав голову мені на груди, і в нього почала дивно тремтіти спина.

ПЛАТОН: Боїшся за нього?

КСАНТІППА: Ні, я боюся за себе. Я стара. У мені вже немає місця для почуттів. Хочу, щоби він пішов від мене, яким був — незнаним.

ПЛАТОН: Я міркував про те, що вас поєднало!

КСАНТІППА: Я зустріла його на вулиці, потім він почав ходити за мною, наче тінь. Відчувала його очі у волоссі, на обличчі, на шкірі. Аргус[8].

ПЛАТОН: Інші люди називають це коханням із першого погляду.

КСАНТІППА: То був страх.

Тоді Сократ був молодим кремезним юнаком. Був любленим — тобто звичайним. Очі, які на нього дивилися, то були приязні очі, вони нічого від нього не чекали.

ПЛАТОН: Ти хочеш сказати, що в твоїх очах він знайшов запитання?

КСАНТІППА: Ні, переляк. Я боялась його, мов тварина. І гадаю, що Сократ на цій підставі вирішив, що в ньому є незнана сила й почав ту силу шукати.

ПЛАТОН: Силою Сократа є його мудрість.

КСАНТІППА: Ти помиляєшся. Силою Сократа була його таємниця. Він побачив її в моїх очах. Людина сама по собі є сліпою. Вона мусить мати навколо дзеркала або інші очі. Кохає — значить розглядає себе.

ПЛАТОН: І ти розкрила його таємницю?

КСАНТІППА: Ні, Платоне. Таємниць не розкривають. Це була Сократова помилка, бо він узявся до цього, немов до розшнуровування сандалів. Зрештою, для мене було найважливішим вивільнитися від страху. Гадала, що найліпшим методом буде вийти за нього заміж.

ПЛАТОН: Даруй, але це не надто логічно.

КСАНТІППА: Так, це теж було помилкою. Я пам’ятаю ту першу ніч. Він був важкий, наче камінь, і мовчав. Перше слово хотів почути від мене. Якби я тоді сказала: «Сократе, ти станеш царем», — він став би царем.

ПЛАТОН: А ти сказала, що він стане філософом.

КСАНТІППА: Ні, я мовчала. Відчувала жахливий сором, отож стулила очі й кулаки. Він мусив запитати, як це роблять усі чоловіки: «Кохана, ти щаслива?» Я збрехала би, що так, і відтоді була би щасливою. Може, навіть покохала б його.

ПЛАТОН: А так зродилася ненависть.

КСАНТІППА: Ти розумієш — висновки можна зробити з дуже простих речей.

Так, це була ненависть. Сунула за ним, мов велетенська тінь. І Сократ знову подумав, що він величний. Удруге його велич замкнулась у мені, в моїй ненависті.

ПЛАТОН: Можна подумати, що поза тобою Сократа не було.

КСАНТІППА: А таки був. Коли він виявив, що нічого не добуде з мене, перестав мене помічати. Коли звертався до мене, уникав мого імені, боявся навіть вказівних займенників. Твердив: «Мати мусить піклуватися про виховання дітей» або «Безлад на кухні призводить до безладу в душі». Не міг говорити прямо, почав мислити абстрактно.

ПЛАТОН: Це вже направду занадто. Ти переоцінюєш свій внесок, Ксантіппо. Справжній Сократ, Сократ, так би мовити, публічний є заслугою своїх учнів. Коли вони відкрили його кільканадцять років тому, він був, немов вуличний співець: безперечний талант, однак без жодної культури. Гомера не знав, діалектику мав дилетантську і жодних метафізичних зацікавлень —