Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Чи не вдасть? Він би помучав мене декілька діб, але не дасть мені, як квіточці, засохнути у жалощах щодо своїх вчинків. Він наступного ж дня після вечора випускників дізнається, хто збирав мій клас. Спитає номер телефону Дани, а потім, зателефонувавши їй, прохатиме мій дійсний. Ще трохи витримавши паузу згодом все ж ощасливить мене викликом! Ми поговоримо про все, що накипіло. Пробачимо все один одній. Можливо домовимось про зустріч. А потім зустрінемось вже не на секретній квартирі, але десь у людному місці, він візьме мою руку й промовить своїм оксамитовим голосом таке заповітне: "Ясмін! Ти..."

— ...Ти хоча б якийсь одяг світловідбиваючий чи світлонакопичувальний вбрала! Стоїш тут стовбом! Дурепо!

В одну мить я розумію, що мені гаплик... Домріялась до ручки! Мало того, що стала посеред алеї й забула, що тут люди ходять, так ще й з кавою в руках і подалі від ліхтаря, у найтемнішій точці! Як результат — ось. Когось уже й обляпала. Силует і грубий голос вказує, що чоловіка... Однак, я, схоже, своїми фантазіями вже марити почала. На якусь мить здалося, що чоловік, якого облила гарячим напоєм — говорить голосом Мстислава... От тільки у промові багато грубощів, що для Слави не властиво...

— Вибачте! Вибачте мені! Замислилась трохи.

Про те, що чоловік сам дивився собі лише під ноги й тому наскочив на мене, мені на думку спадає вже після того, як я розпливаюся у вибаченнях. Та про це нічого не встигаю спитати, бо незнайомець, почувши мій голос, відсахується від мене, ніби від чуми, й припинивши обтирати новоутворену пляму на чорному пальто, віддаляється, крутнувшись на сто вісемдесят градусів.

Вже потім потік вітру доносить його бурмотіння, в якому чую:

— Добре, що хоч не пивом або...

А далі нічого й не чую більше, проте й цього мені вистачає, аби впасти у стан дежавю, повернутись в один зі своїх спогадів...

Проводжаю силует перехожого одними очима. Коли той наближається до ліхтаря й його захлинає холодне світло, то ще більше здається, наче широтою плечей, зростом і стрижкою чоловік так схожий на Федорченка... Та скільки у світі подібних спин і чоловічих стрижок? Безліч. І багато хто не носить шапки взимку та має чорне пальто. Не тільки він один... Починаю жалкувати, що стала у малоосвітленому місці, бо через це ні я, ні він не зуміли роздивитися один одну в обличчя.

Але відганяю від себе маніакальну думку. То не Слава. А слова про пиво були кинуті жартома. Збіг і тільки! То мені просто так хочеться побачити його...

Обертаюся й шукаю очима найближчу урну для сміття, щоб більше нікого не обляпати залишками кави, з якої не зробила бодай ковтка, а лише гріла руки без рукавичок. Така розгублена сьогодні, що, навіть, свої кашемірові рукавички забула вдома...

Коли підходжу до урни то поруч із бардюром починає паркуватися авто. Я його спочатку не помічаю, але за хвильку мене окликають за іменем. Виявляється це автомобіль Дани, про вигляд якого я благополучно забула. Однокласниця ставить його на сигналізацію та посмішає до мене.

— А я думаю, ти чи не ти? А то ти! Вирішила приєднатися до тебе. Віталічок сьогодні не зміг, невідкладні справи, тому я сама. Там деякі зміни сталися, як мені повідомили. Урочистої частини дійства не буде. Ми поспілкуємося з класною керівничкою, між собою, згадаємо шкільні часи та й все. Їм там щось не дозволило керівництво, бо досі ковід по школі начебто гуляє. Вирішили обмежитись. Уявляєш, там..!

Дівчина бере мене під руку й ми починаємо крокувати з нею у бік школи. Вона все щось щебече, але я вже не слухаю. Не розумію навіщо йду туди. Може ще є час зупинитись?

Та навряд чи. Дана завжди була активною дівчинкою. От і зараз вона вчепилася в мене, мов реп'ях, і підганяє. Ми так ушкварили, що вже невдовзі досягаємо воріт школи!.. І того нещасного, котрого я облила кавою...

За цікавим збігом обставин, чоловік у пальто і без шапки, переступає межу території школи та йде туди, де треба нам. Серце починає вискакувати з грудей. А що, як раптом це справді..?

Мабуть, відчувши потилицею, що про нього думають, чоловік обертається, щойно розуміє, що ще хтось дріботить слідом за ним. Але територія школи, на відміно від тієї алеї, добре освітлена... Ми завмираємо узрівши один одну...

Уникнути німої сцени вдається лише з допомогою Дани.

— Мстиславе Сергійовичу?! Неймовірно! Невже це ви? О Боже, не може бути! Та ви не краплі не змінилися! — вигукує панночка й кидає мою руку, аби сплеснути в долоні. — А ви мене впізнали? Я Дана! Дана Клопотенко! Випуск дві тисячі дванадцятого року.

— Десятирічки... Так, пам'ятаю тебе, Дано, — відказує той, кого я так страшилася здибати, щепутунці Дані, але дивиться він на мене...

Незрозумілим, але глибоким, пронизливим до кісток поглядом дивиться невідривно...

— А концерту не буде? Потоків людей, як бачу, до школи нема. Лише свої?

— Так... Так, Дано, лише випускники з круглими датами та їх класні керівники... У мене теж випуск. П'ять років... А ти з групою підтримки? На жаль, дирекція заборонила вхід стороннім... — звертається брюнет увагою та запитанням до Дани.

Не одразу розумію, що це стосовно моєї скромної персони. Куди більш мене вражає останній вислів... Стороннім вхід заборонено. До школи. Цікаво, а як щодо серця Слави? Чи мають ці слова прихований зміст?..

— Ви це що, про Ясмінку? Так вона ж наша! Це Ясмін Марчук! Ви пам'ятаєте, Мстиславе Сергійовичу, Ясмінку? Дівчинку, котра так несподіванно перейшла до іншої школи після... Ой, а школу перефербували чи мені здається?

Здавалося ось він — незручний момент. Однак Дана ж недаремно була відмінницею. Вона вчасно затинається й починає патякати зовсім інше. Змінювати теми та забалакувати вчителів вона й раніше вміла.

А я ж стою, мов вкопана. Не можу, ні поворухнутися, ні щось сказати. Лише дивлюсь на Славу й готуюся до битви... От тільки до якої? Холодної та швидкої чи безжальної та кровопролитної?..

На щастя, Данина презентація моєї непримітної персони не одразу стає доступною йому для повного розуміння. Спершу брюнет дещо спантеличується...