Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Знаєте, — прошепотіла вона, стоячи біля мого крісла, — іноді обійми — це все, що нам потрібно, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо.

Її слова вдарили прямо в серце, і я, сам того не розуміючи, трохи розслабився, дозволяючи собі короткий момент спокою в її обіймах. Але вже за мить відсторонився, ніби намагався повернути свою звичну дистанцію.

— Ви все одно не зрозумієте, — пробурмотів я, намагаючись зібратися. Але вона лише усміхнулася, знала, що навіть коротка мить близькості була кроком вперед.

Я все ще відчував тепло її обіймів. Залишити цю мить позаду здавалося важчим, ніж я очікував. Вона мовчки дивилася на мене, і в її очах відбивалося більше, ніж я міг прийняти.

— І що ж ви боїтеся знайти в обіймах, Богдане? — тихо запитала вона, її голос був м’яким, але сповненим глибини.

Я відвернувся, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, але її питання проривалося крізь мої стіни. Було легше триматися осторонь, ніж розкривати себе. Простіше залишатися холодним, не втягувати нікого в мої страхи та минуле. Але зараз… я сумнівався, що це можливо.

— Мар’яно, вам справді хочеться дізнатися? — запитав я, поглянувши на неї з сумішшю виклику та захисту. — Ви ж самі можете зрозуміти, що це складніше, ніж просто «потрібні обійми».

Вона не відвела погляду. Навпаки, її очі сяяли тихою впевненістю, що не потребувала моєї згоди.

— Мені не важливо, наскільки це складно, — відповіла вона, наближившись. — Я хочу, щоб ви знали, що не всі люди розчарують вас.

Її слова були простими, але в них відчувалася сила, від якої в моїй душі щось похитнулося. Мій погляд упав на її руки, що впевнено лежали поруч. Я хотів відштовхнути це бажання впустити її ближче, але зупинився. На мить, здавалося, що вона могла розтопити лід, що я створив навколо себе.

— І що, як я просто не здатен до таких почуттів? — видихнув я, хоча й сам не був впевнений у правдивості своїх слів.

Мар’яна усміхнулася, зітхнувши з якоюсь ніжністю.

— Тоді дозвольте мені спробувати, — сказала вона, беручи мою руку і легенько стискаючи її.

Її дотик був теплим, таким, якого я давно не відчував. І в цю мить я не знав, що мене більше тривожить — можливість того, що вона розтопить мою холодність, чи те, що я не захочу знову ховатися за стінами, які роками вибудовував навколо себе.

Її рука залишалася в моїй, тепла і м’яка, немов намагалася передати щось більше, ніж просто дотик. Я вагався, чи варто відштовхнути її, знову повернутися до своїх правил і звичок. Але Мар’яна мовчки чекала, ніби знала, що саме мовчання може стати вирішальним.

— Чому ви така вперта? — тихо спитав я, дивлячись у її очі.

— Бо я вірю, що іноді ми самі не розуміємо, чого потребуємо, — відповіла вона, трохи нахиливши голову, і в її очах відбилася та впевненість, яка робила її сильнішою за мої сумніви. — Можливо, ви просто забули, як це — довіряти.

Я мовчав. Її слова вдарили прямо в ціль, і мене охопило відчуття безсилля перед цим дивним натиском її щирості. Я міг відштовхнути її, переконати себе, що це все тимчасове, що ми лише граємо в якусь гру… але тепер це вже не здавалося грою.

Мар’яна раптом відпустила мою руку, і я відчув, як у мені щось похололо. Вона посміхнулася, але цього разу її усмішка була легкою, без наполегливості, і в ній було щось по-дитячому просте.

— Я не хочу змушувати вас відкриватися, — промовила вона. — Але знайте, що я тут, якщо колись це стане для вас важливим.

Залишивши мене з цими словами, Мар’яна відійшла до столу сіла на своє місце, підняла келих, запрошуючи продовжити вечерю. В її очах не було ані тіні образи, а лише тепла зацікавленість, немов вона залишила мені вибір і не збиралася на нього впливати.

Я взяв келих, дивлячись на її відкритість із сумішшю поваги і тривоги. І, можливо, вперше за довгий час, я відчув, що, можливо, цей вибір варто зробити. Мар’яна продовжувала їсти, наче нічого не сталося, даруючи мені можливість обміркувати її слова без зайвих поглядів. Але з кожною хвилиною я відчував, як мої власні стіни починали осідати, немов цей вечір пробуджував те, що я так довго ховав.

— Ви надто добра до мене, Мар’яно, — нарешті промовив я, обережно підбираючи слова. — Я вже звик, що люди приходять і йдуть, тому не надто довіряю таким… зв’язкам.

Вона підняла голову, і в її погляді я побачив легку усмішку.

— Вам не потрібно боятися, що я зникну, — відповіла вона. — Я не та людина, яка відступає без причини. І, знаєте… життя трохи легше, коли є ті, кому можна довіряти.

Її слова були спокійними, без жодного натиску, але від них у мені щось здригнулося. Я звик до обережності, до відчуженості, але зараз, у її присутності, ці звичні кордони ставали хиткими. Я не відповів, не знаючи, що сказати, але й не встиг, бо Мар’яна раптом знову нахилилася до мене, на цей раз зовсім близько.

— Богдане, — прошепотіла вона, — я розумію, що це для вас непросто. Але дозвольте мені стати тою, хто не втече, навіть якщо буде важко.

Я мовчав, розгублений її прямотою. Її слова проникали глибше, ніж я міг собі дозволити, і я знову відчув те беззахисне тепло, яке її обійми залишили в мені. І, перш ніж встиг заперечити, вона знову обійняла мене, цього разу ніжно, ніби не прагнучи ні до чого, лише даруючи мені тишу і спокій, яких я так давно не відчував. Її тепло було заспокійливим, ніби стирало всі тривоги та сумніви.