Читати книгу - "Війна з Росією"

Коли Морланд знову глянув ліворуч, то побачив, що судна вибухнули, перетворившись на жовті вогняні кулі, яскраво-червоні всередині, які здіймалася над водою. Він бачив, як шматки розплавленого металу крутилися високо в повітрі, а потім із шипінням падали у воду. Через відчинені вікна їх обдало гарячим повітрям, і машину страшенно трусонуло від ударної хвилі. Поки вони, тепер вже повільно, їхали через міст, вогняні кулі осіли, і Том побачив, що два найближчих кораблі палають вогнем. Пролунав ще один, гучніший і протяжніший звук: це на суднах вибухнули боєприпаси, утворивши ще більші вогняні кулі. Корабель Її Величності «Падстоу» і федеральний корабель Німеччини «Екернфьорде» перекинулися набік, розвалилися і почали тонути.

Крауя звернула в одну з бокових вулиць і зупинилася.

— Що тепер, Томе? Це ж був ваш шлях додому. — Вона, бліда і стривожена тільки-но побаченим, намагалася вгамувати емоції, які накрили її від того, що росіяни чинили в її любій Ризі.

Морланд обвів поглядом своїх людей — усі вони були шоковані. Лише кілька хвилин тому він не знав, що сказати Марині, побачивши масове вбивство її співвітчизників у аеропорті та почувши про можливу долю її брата, а тепер сам став свідком загибелі своїх співвітчизників, британців.

Морланд почувався так, наче переглядає уповільнені кадри якогось кіно. Голова його була зовсім ясною, він дивився у вікно і говорив все, що відчував, — за звичайних обставин не робив би такого перед своїми солдатами. Але досі він і не бачив нічого подібного.

— Ці покидьки щойно потопили британський і німецький кораблі. Це означає, що ми, мабуть, вступили у війну з Росією...

Крауя з надією подивилася на нього, чекаючи, що він скаже після цього.

Морланд і його люди переглянулися. Він бачив на їхніх обличчях запитання: і що тепер, командире, чорт забирай? Але також уявляв собі вперту рішучість британської піхоти, тепер дуже розлюченої і готової до бою з ворогом усупереч всьому, хоч би що сталося.

— Добре, забудьмо все, що робили досі. Нікому ті кляті фото більше не потрібні. Докази намірів росіян зараз тонуть он там — у гавані... Ми залишаємося і будемо битися разом із латвійцями.

— Ну, це і так зрозуміло, сер, — сказав Вайлд. — Килима-самольота в нас немає, а єдиний засіб для повернення додому вони щойно потопили. Гадаю, нам треба їхати в Адажі та зв’язатися з нашими спецпризначенцями. Отже, хлопці, нам таки доведеться провести те лісове тренування.

— Правильно, сержанте, — Морланд глянув на Крауя і був вдячний сержантові за цю його слабеньку спробу пожартувати. — Можеш відвезти нас назад, в Адажі, Марино? Після цього ти, певне, повернешся в Ригу?

— Я відвезу вас, але залишусь. Зараз я вам потрібна більше, ніж будь-коли. І нам знадобиться ваше радіо, поки все це не скінчиться. Після того, що сталося вранці, саме в Адажі почнеться підготовка до контрнаступу, а не в Ризі, — Марина подивилася на Морланда, і їхні очі зустрілися.

У нього на мить завмерло серце. Він відчував безмежне бажання захистити її і знав, що заради неї піде хоч у саме пекло. Відтепер воювати за Латвію означало воювати за Марину Крауя. Але вона не має про це знати.

— Тоді чого ми чекаємо? Рушаймо, — наказав Морланд.

12:30, неділя, 21 травня 2017 року Паб «Рассел Армз», Батлер Кросе, графство Бакінгемшир, Велика Британія

Трев Вокер похмуро відсьорбнув дієтичної коли і перевірив пошту на своєму айфоні. Він сидів у пабі «Рассел Армз», галасливому і екстравагантному, розташованому за півтора кілометра на північ від офіційної резиденції прем’єр-міністра в Чекерсі, посеред зеленого ландшафту Бакінгемширу на краю Чилтернзьких пагорбів. Зазвичай він із задоволенням обідав у пабах у неділю, але сьогодні почувався не в своїй тарілці серед натовпу туристів у альпіністських чоботах і гравців у гольф у картатих штанях, які щойно прибули з матчу в гольф-клубі, розташованому неподалік містечка Еллесборо. І добре розумів, що мав недоречний вигляд у своєму пожмаканому дешевому костюмі та потертих чорних черевиках.

Вокеру більше подобався паб «Червоний лев», що знаходився на вулиці Вайтхолл, майже навпроти входу в резиденцію прем’єр-міністра на Даунінг-стрит. Там він зустрічався з потрібними людьми, заводив знайомства і зрощував свій вплив. Сільський паб, повний людей, які відпочивають від міського життя у вихідні, був далеко за межами його зони комфорту.

Трев подивився на столик у кутку обіднього залу, де сидів прем’єр-міністр із сім’єю. Ранок прем’єра, безсумнівно, складався добре. Він, сорокарічний батько сімейства, зосереджений на своїй гарненькій дружині та маленьких діточках, почувався абсолютно щасливим. Вокер визнавав, що прем’єр доволі сумлінно ставиться до своїх службових обов’язків — зазвичай працює з паперами ще до сніданку. Та іноді, на думку Трева, відпочиваючи, прем’єр втрачав почуття міри і надто демонстрував сімейну ідилію. Справді, його світлини з родиною мали успіх у середнього класу, насамперед у жінок — частини електорату, до якої так тяжів прем’єр. Але це загрожувало йому стати діячем, який замість того, щоб керувати ситуацією, як належить справжньому лідеру, лише реагує на події, що вже відбулися. Саме таким він і видавався під час останньої телефонної розмови з президентом США Діллон.

Вокер і за кращих часів не зважав на британський військовий істеблішмент. Йому навіть подобалося демонструвати відверту зневагу до нього. Спочатку він із задоволенням спостерігав, як високі чини шаленіють від його костюмів та нечищених черевиків, а потім починав виказувати їм свою зверхність. Але навіть він мусив визнати, що підхід уряду до оборони — це, власне, замилювання очей, тож Діллон мала всі підстави для критики.

Вокер чудово знав, що належного стратегічного мислення на Даунінг-стрит, 10 не існувало. З ранкового телефонного дзвінка Діллон він дізнався, що їй теж про це відомо. Але оцінив, як вона спершу улестила прем’єра, а потім попросила стати поряд зі Штатами. Однак знову і знову все зводилося до того, щоб сподобатися тим групам виборців, на які орієнтувався уряд у більшості своїх рішень. Для іміджу прем’єр-міністра було вигідно, щоб його сприймали як кращого друга харизматичної жінки — нового президента США, передусім з боку жіночої частини електорату і преси. Все, що треба було прем’єрові у його завжди непростих стосунках із ЄС, — це видаватися сильним державним діячем.

Вокер відчув, що хтось торкнувся його плеча, обернувся і побачив одного з особистих охоронців прем’єр-міністра.

— Вас чекають на вулиці, Треве, — повідомив той, знаком запросивши Вокера слідувати за ним.

Вийшовши