Читати книгу - "Війна з Росією"

надвір, Вокер змушений був визнати, що весняне сонце, яке сяяло крізь зелене листя навколишніх дерев, піднімало настрій і бадьорило. Але ця думка миттєво вивітрилася, щойно він побачив срібний мерседес представницького класу, біля якого стояла Кейт Боулер — особистий секретар прем’єр-міністра. Висока і струнка, з підібраним назад волоссям, вона зазвичай видавалася загадковою і розслабленою. Але сьогодні її обличчя було похмурим, а сама вона — приголомшеною, хоч і намагалася тримати себе в руках.

Кейт швидко попрямувала назустріч Вокеру, щойно помітила його.

— Мені потрібно побачити прем’єра, Треве. Він має повернутися на Даунінг-стрит. Негайно.

Зазвичай він би зажадав знати, що відбувається, але не сьогодні. Вокер ніколи досі не бачив Боулер такою, і зараз було не на часі дратувати її. Він розвернувся і попрямував назад до пабу. Тихо наблизився ззаду до крісла прем’єр-міністра.

— Вибачте, що турбую, бос, — промовив він. — Тут Кейт чекає надворі. Вона говорить, що вам треба негайно повернутись у свій офіс. Сталося щось важливе.

— А це не може зачекати, Треве? — запитав прем’єр роздратовано. — Нам ще не принесли обід.

— Ні, бос. Ви маєте поговорити з нею саме зараз. — Вокер не визнавав жодних заперечень.

Прем’єр вибачився перед дружиною, поцілував її, лагідно потріпав по голові дітей і неохоче пішов до автомобільної стоянки пабу «Рассел Армз».

— Хіба не можна було зачекати, Кейт? Я вирвався, щоб хоча б трохи побути з родиною, — сказав прем’єр невдоволено.

— Вам треба їхати, прем’єр-міністре. Я про все доповім по дорозі до Кабінету, — наполягала на своєму Боулер.

Офіцер-охоронець відчинив перед прем’єром задні двері, і той покірно сів поряд із Боулер. Вокер усівся спереду хутчіш, ніж там спробував би вмоститися хтось із її підлеглих. Дві машини ескорту прем’єра вишикувалися спереду і позаду його автівки, ввімкнули сирени і попрямували на південь — до шосе М-40, в Лондон.

— Погані новини, прем’єре. Вони вас шокують.

Боулер подивилася на нього, а він кивнув, спонукаючи її говорити далі, і приготувався уважно слухати.

— Корабель Її Величності «Падстоу», протимінний тральщик із групи реагування НАТО, був затоплений у Ризі разом із командою. Сьогодні рано-вранці його розбомбили росіяни. Вони також потопили німецький корабель. Їхні війська окуповують Латвію. Це — війна.

Прем’єр-міністр сполотнів, зігнувся, наче під тягарем, і, шокований, відкинувся на спинку крісла. Вокер знав, що зараз ліпше нічого не говорити, дати йому можливість пожаліти себе. Краще обдумати наслідки цієї новини та спосіб повідомити про неї. Та хоч би яких зусиль він не докладав, все одно нічого хорошого не було в тому, що їм розповіла Боулер. Це, без перебільшення, була катастрофа, і, мабуть, преса з’їсть їх живцем.

Про завтрашні заголовки у пресі нестерпно було навіть думати. Він якнайшвидше має зв’язатися з головними редакторами та зробити все можливе, аби пом’якшити новину. Що той корабель взагалі робив там, посеред зони воєнних дій, він і гадки не мав, але з’ясує це. Вокер підозрював, що це допустили генерали та адмірали. Але зараз не було сенсу кидатися на них, хоч вони того й заслуговували. Принаймні поки що.

За годину з чвертю Трев Вокер із прем’єр-міністром, досі блідим і збентеженим від усвідомлення того, що через загибель «Падстоу» на кону стоїть його кар’єра і репутація, вже йшов коридором, який через подвійні двері вів до кімнати для урядових засідань на Дуанінг-стрит, 10 — до маленького тісного кабінету з назвою «Нора».

— Командувач штабом оборони зараз буде тут. Це він вас підставив, — сказав Вокер. — Покажіть йому, де раки зимують.

Невдовзі у двері постукали. Трев відчинив — на порозі стояв генерал сер Джим Мейнворинг, командувач штабом оборони, сивий, невисокий на зріст і повнуватий. Цю людину Вокер спершу вважав селянином без особливих претензій — справжнім солдатом, як із насолодою говорила преса, пишучи про його призначення. Проте швидко почав поважати його як обережного і розсудливого політика, якоюсь мірою не менш хитромудрого і лукавого, ніж він сам.

Вокер доклав неабияких зусиль, щоб знайти у Мейнворинга слабкі місця, і тому знав: він побудував свою кар’єру як штабний офіцер і ніколи не командував військами в бою. Прикрістю для генерала було те, що, незважаючи на повні груди медалей, він жодного разу не чув справжнього пострілу. Натомість Вокер схвально і з розумінням ставився до здібностей Мейнворинга сягати кар’єрних вершин, говорячи політикам те, що вони хотіли чути. Так чинив і Вокер, але з однією лише різницею: він пишався своїм умінням зробити так, щоб політики, особливо прем’єр-міністр, думали, наче вони самі хочуть того, чого хотів і що вважав за потрібне він.

А це означало: коли щось ішло не так, як бажалося і планувалося, Вокер готовий був боронити ці рішення, чого не можна сказати про генерала, який стояв тепер біля дверей із таким виглядом, ніби його нудить, і чекав, коли ж запросять увійти. Зазвичай він заходив упевнено, не вагаючись — так, ніби мав на це право. Але не сьогодні. Вокер давно вже підозрював, що Мейнворинг сам не вірив і в половину того, що розповідав прем’єрові протягом останніх двох років. І тепер сором’язливо-боязка поведінка цього чоловіка підказувала Вокеру, що він правильно зробив, викликавши його.

Попри все той випнув груди, перш ніж заговорити:

— Я прийшов, щоб доповісти вам ще до засідання кризового комітету, прем’єр-міністре, — урочисто і похмуро заявив Мейнворинг із сильним бристольським акцентом.

Цього було досить, щоб прем’єр-міністр отямився і не розчарував Вокера, який ще до цього натякнув на необхідність поставити генерала на місце. Він заговорив з ним з убивчим сарказмом:

— Отже, генерале,... кілька натовських мінних тральщиків стримають російську навалу, чи не так? Хіба не про це ви мені говорили?

Мейнворинг розумів, що краще йому не відповідати. Тому й мовчав.

— Завдяки вашій пораді ми вскочили в халепу по самісінькі вуха. Трев каже, що це — найбільша катастрофа на британському флоті з часів Фолклендської війни. Завтра всі газети своїми заголовками волатимуть, що «кораблі потонули з усією командою». І як, чорт забирай, ви нам пропонуєте тепер давати цьому раду?!

Коли прем’єр-міністр говорив, то на мить втратив контроль над собою. Та замість того, щоб вибухнути гнівом, як зробили би за таких обставин багато інших, він замовк, затамувавши подих. Сльози навернулися йому на очі, а щоки почервоніли від гніву. Він через силу опанував себе.

— Генерале, будьмо відвертими. Я дослухався до вашої професійної поради, що присутність кораблів НАТО, зокрема «Падстоу»,