Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Гей, Петер! Ти що робиш? — гукнув кашовара вусатий списоносець гренадерської статури, дивлячись на те, як солдат зачерпує із загального казана і висипає улов в окремий казанок.

— Ротмістр велів полонених нагодувати.

— Бач, ти! — аж підскочив здоровань. — А з якою радістю ми повинні ділитися з ними їжею? Мабуть, ротмістр на полонених московітів отримав кошти і собі залишив чи маркітантці відніс, а ми зі свого пайка повинні цю голодну юрбу утримувати? Обійдуться! Самим мало!

— Та кинь, Йоне. Вони ж теж люди… — мляво відбивався Петер. — І так скільки вже сидять без їжі…

— Мені що за турбота? — буркнув здоровань. — Подохнуть швидше…

— Дав же Господь здоров'я, а про розум не подбав… — зітхнув інший солдат. Судячи з сивих вусів, ветеран. — Тобі що тут погано? Пів дня спиш, пів дня дрімаєш. А якщо сторожити не буде кого? Куди нас відправлять? На штурм хочеш? Чи траншеї мінні рити?

— Ні… не хочу… — аж перехрестився Йон. — Чур мене… Нещодавно, казали хлопці, ляхи вилазку робили і дві галереї обрушили. Нікого живого звідти не дістали.

— Ну, тоді сиди й не каламуть… Не збідніємо на пару черпаків юшки… Та й Бог побачить. Дивишся… трапиться самим таке лихо… хтось і нам шматок хліба піднесе.

— Тьху на тебе! — сплюнув у серцях здоровань і з побоюванням глянув угору. — Язик без кісток… Я що… як усе товариство згодне — годуєте. Та хоч і вина їм налийте…

Угу. Не помилився. І п'яти хвилин не минуло, як отримав більшу частину інформації, що мене цікавить. Виявляється, це не склад, а КПЗ. Усередині не золото-срібло та інше цінне майно, а бранці. Причому, не місцеві, себто — громадяни Речі Посполитої Польської, а — московіти. І тут знову було над чим подумати.

Трясця... А ще прийнято вважати, ніби війна — це суцільний екшен, а диверсійна робота — так і зовсім нескінченне біжи-стріляй, підривай-тікай... Я сьогодні за весь день нікого не вбив, і навіть шаблі з піхов не діставав. Натомість від думок скоро голова опухне!

«Вітаємо. Ваш навик «Інтелект» покращено на «1»

— Знущаєтесь? — прошипів я. — Ну, ну… Подивимося ще, чий туз зверху ляже… І взагалі, годі мені під руку лізти. Маєте що сказати — пишіть листи. А я, так і бути, на дозвіллі перегляну кореспонденцію. Comprenez-vous, mon ami?

«Секретар» промовчав.

— От і домовилися. Мовчання знак згоди.

Я сердито посопів і потер лоба, намагаючись повернути назад думку, яку своєю безцеремонністю злякало системне сповіщення. Про що там йшлося?

Ах так. Російські полонені. Звідки вони тут? За сотні кілометрів від своєї країни, на території воюючої держави з якою, між іншим, у Москви теж далеко не дружні стосунки. А ось зі шведами, навпаки, у царя зараз, начебто перемир'я. Таке собі… але тим не менш. Гм... І які з цього висновки? Зробити вигляд, що я нічого не знаю і зайнятися своєю справою, чи…

Ясний пень, що чи. Гра чи ні, а неправильно це — людей у біді кидати. Та й користь пряма. Як я помітив, шведи і так свою артилерію не надто ретельно охороняють, вважаючи, що ворог надійно замкнений у фортеці. І втеча полонених такий шухер у таборі підніме, що більшість свеїв взагалі буде в інший бік дивитися.

Загалом вирішено… Волю в'язням.

Але шуміти не будемо. Це не є наш метод. Ми підемо іншим шляхом.

Що солдат зазвичай робить після обіду, особливо коли начальство далеко? Правильно займається самопідготовкою. Тобто дрихне без задніх копит.

Жарти жартами, а тим часом ворушіння в лавах варти безпосередньо затихло. Підвівся ще трохи вище і озирнувся. Ну, так… Що й потрібно було довести. Три пари чобіт стирчать із намету. Ветерани, мабуть. Ще четверо простягнулися з того боку, куди падає тінь. Кашовар — не мудруючи лукаво, розлігся прямо на робочому місці. Тобто неподалік від згаслого багаття. І лише один бідолаха справно несе службу. Сів біля стодоли спиною до дверей і пильнує…

У повному обмундируванні. Прямо на сонці. Ну-ну…

Засікаємо час…

Недовго мучилася старенька у високовольтних дротах… Вже носом клює. Тримається ще з останніх сил, скидаючись, як кінь укушений сліпнем, але з кожним разом все лінивіше... Вичекаємо для гарантії ще десяток хвилин. А ось тепер, саме час.

Особливо не ховаючись, але все ж таки намагаючись не піднімати зайвого шуму, вибираюся з яру і підходжу до вартового. Лівою рукою притримую списа, а правою — рукояттю пістоля б'ю шведа по необережно підставленій потилиці. Удару особливо не стримую. Мені важливо перешкоду усунути — а оглушу я його при цьому чи вб'ю, не суть. А ля гер, кому ля гер…

Страж схрапнувши трохи голосніше, валиться на бочок. Притримую ногою, щоб не брякнувся надто голосно. Потім — беру під пахви, відтягую трохи убік і сідаю у звичайній позі. Поруч прилаштовую зброю. Якщо глянути здалеку — все спокійно, вартовий на посту і пильнує.

Озираюся. У наметі та поруч жодного ворушіння. Сієста у всій красі. Ну, спіть собі... заважати не стану.

Обережно знімаю замок, але не відмикаю двері, а то мало — раптом там якийсь герой причаївся і тільки чекає, щоб хряпнути по голові першого, хто увійде? Як в анекдоті про водія-грузина, який, вважаючи себе джигітом, завжди проїжджав перехрестя на червоне світло. А на зелений стояв, бо з того боку теж джигіт міг трапитися за кермом.