Читати книгу - "Майдан. Таємні файли"

Ігор Кривецький, Юрко Михальчишин, Руслан Марцинків, Олег Гелевей, Павло Кириленко, Михайло Головко, декілька хлопців помічників — усі вони прийшли мене визволяти. Але всі ми опинились у епіцентрі Антимайдану. Одразу відійшли від ментів, поки ті не передумали, і пішли поміж „тітушок“, причому дехто з них явно впізнав нас. Їх було значно більше, і тільки те, що ми йшли групою з 10-12 чоловіків, стримало від нападу. У Верховній Раді ми забрали дівчат зі свободівського секретаріату. Навколо все палало. На Садовій був дим, тому ми пішли парком, намагаючись обійти очеплення. Нас не пропустили, навіть народних депутатів, бо силовики, як тепер зрозуміло, готували атаку на Грушевського, і ми дійшли аж до містка закоханих, де спустилися вниз. Там теж був кордон, але там були київські менти, вони нас пропустили. Ми вийшли аж біля Філармонії і розділилися — мене як травмованого, бо мене добряче побили, відправили разом із товаришем на Поштову площу. Із цього пекла ми почали спускатися вниз, і з кожним кроком я повертався у мирне місто. Коли ми пройшли пару кварталів по Сагайдачного, там навіть ознак не було, що за півкілометра вбивають людей. Там усе було спокійно — просто невеликий заторчик. Мене відвезли додому, наступні два дні я пролежав, відходячи від травм».

Однак плани влади не обмежувалися розгромом Мирного наступу. Головним об'єктом операції був Майдан.

«Київський метрополітен повністю припинив роботу. Усі станції метро працюють тільки на вихід».

(Nbnews, 18.02.2014)

Київський метрополітен уперше за історію припинив працювати і це викликало транспортний колапс у місті, яке і без того перебувало у стані облоги. Таким чином, майданівці втратили можливість швидкої мобілізації людей.

Напередодні нам телефонував один добрий знайомий і вмовляв не ходити на Майдан саме 18-го, радив відпочити і натякав, що нічого доброго там не буде. І сину нашому телефонував приятель, який працював у СБУ, та казав, що на Майдан завтра ходити не можна. Але зрозуміло, що ми пішли, проте, на щастя, мали розум не приєднатися до Мирного наступу. Силовики пішли в атаку на Майдан, бо знали, що там залишилося зовсім мало сил.

«О 20-й годині силовики розпочали штурм майдану Незалежності з боку Європейської площі та вулиці Інституцької. З боку Європейської площі ближче до 20:00 беркутівці та бійці ВВ вишикувались у бойовий стрій. З-за їхніх спин під'їхали три водомети, які поливають барикаду на Хрещатику та активістів на ній. Вони почали ламати барикаду, не дивлячись на те, що на ній стояли люди. Силовики застосовують світло-шумові гранати. Водночас від Жовтневого палацу сходами спускаються загони силовиків, які йдуть у бік барикад на Інституцькій. Зі сцени закликають жінок та старших людей зайти за сцену. До Майдану прямували два БТР, але один із них, за словами журналіста Святослава Цеголка, підпалили».

(УП, 18.02.2014)

Дмитро Ярош: «Ми вийшли із Профспілок десь за півгодини до пожежі. Плюс „Правого сектору“ був у тому, що ми постійно проводили вишколи на Майдані. Ми були структуризовані — це не просто хлопці зі щитами — був інформаційний відділ, гренадерський відділ, який спалив БТР, були контррозвідувальні підрозділи, бо всередині Профспілок ходило багато агентури — адже це був громадський рух. Ми навіть прізвищ своїх не записували — тільки псевдоніми, позивні, адже невідомо, як воно повернеться.

А 18 лютого я думав, нам хана. Табельну зброю при собі мав і здаватися не збирався. Ми вже готувалися до партизанської війни. Мене дивує, що вони не закрили нам Хрещатик, через який підвозили шини і таке інше, тоді б нам було набагато важче. Я переніс штаб із Профспілок до Поштамту під арку. Підбігають хлопці — все розбито, дезорганізовано, частину людей у мене забрали охороняти поранених у Михайлівському, пацани зранку махалися з ментами, вони займали барикаду на Софіївській та Михайлівській. А потім як рвонуло на 5-му поверсі Профспілок — мабуть, якісь нереалізовані запаси напалму та інших вибухових речовин».

Ту ніч не описати словами — хто був, той знає. Ми провели її на Майдані всією чоловічою частиною родини — ми, троє синів та старший брат Сергій, який вцілів у Мирному наступі і повернувся на Майдан. А під ранок почали приїздити автобуси з підкріпленням із Львівщини, і ми зрозуміли, що вистояли. Якимось дивом.

Але відповіддю революціонерів на штурм Майдану були не лише автобуси з підмогою, що їхали на Київ.

«У Рівному штурмують базу „Беркуту“. Як повідомляє сайт „ВСЕ“, протестувальники підійшли до бази „Беркуту“, барабанять у щось металеве, кричать „Ганьба“. Окрім того, рівняни розбивають вікна будівлі, двері та закидають феєрверками і петардами».

(УП, 18.02.2014)

«У Львові захопили ОДА та штурмують управління міліції».

(УП, 18.02.2014)

Влада, у свою чергу, намагалася демонструвати впевненість і агресію.

«Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій у країні».

(УП, 19.02.2014)

І, як не дивно, саме це, найбільш загрозливе, повідомлення справило на нас зовсім протилежне враження. Тоді ми зрозуміли, що владі залишилися лічені дні. Якщо планують застосувати армію, значить, владні силові ресурси вичерпано. Бо Україна — це не та країна, в якій армія може воювати з народом. Ми навіть встигли просто біля барикад, що палали, поділилися такими своїми думками з журналістами «Українського тижня» і опублікували у ФБ — тож ці слова не вигадки і не перебільшення.

Пізніше народний депутат Геннадій Москаль оприлюднив план МВС «Хвиля» та план СБУ «Бумеранг» із зачистки Майдану. Вони передбачали застосування бронетехніки і тисяч бійців. Залишається тільки зрозуміти — їх передумали вводити у дію, а чи просто не вистачило сил? Бо з боку міліції діяло лиш два БТРи та два водомети, що зовсім не відповідає масштабу запланованої операції.

Дмитро Ярош: «Уночі 19-го все виглядало значно краще — шин було стільки, що після Революції не могли вивезти, пляшки, люди. Як дійшло до вбивства такої кількості людей?

Є багато версій. Наш штаб переїхав у магазин „АТБ“ на Хрещатику, „Київстар“... Самі власники магазинів нам давали приміщення, дуже по-людськи все було. Я був у контакті з керівництвом, яке залишилося. Виглядало на те, що почнуться переговори, і раптом чуємо постріли. Вони не перемогли, а значить, програли. Коли почалася стрільба, я бігав до Філармонії і назад. Хтось із наших хлопців вийшов на ту сторону і сказав, що ми готові дати коридор „альфі“, щоб вони подивилися, хто стріляє. Ми пальбу не відкривали. Філармонія була сірою зоною і з неї стріляли у наш бік.