Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я вже хотіла щось сказати, коли раптом...

Різний удар.

Біль розірвав свідомість.

Я навіть не встигла зрозуміти, що сталося, як світ поплив перед очима.

Лука закричав.

Темрява накрила мене з головою.

***

Свідомість поверталася ривками, наче я випливала з-під води. Голову розривало від болю, у вухах дзвеніло. Я відчула, як щось липке стікає по скроні — кров.

Змушуючи себе прокинутися остаточно, я розплющила очі.

Все ще підвал. Все ще темрява, холод і цей гнилуватий запах сирості.

Я пробувала поворухнутися, але тіло не відразу мене послухалося. Важке дихання поруч змусило мене різко повернути голову.

Мама.

Вона сиділа, прив'язана до стільця, її світле волосся зліплося від крові на скроні. Очі були закриті, але груди слабо здіймалися — вона була жива.

Далі — Лука.

Його голова звісилася на груди, руки ще міцно прив'язані. Серце стислося, коли я побачила темну пляму на його скроні.

Батько.

Блідий, змучений, але живий.

Я важко ковтнула, намагаючись не втратити самоконтроль.

— А ось і вона, — розкотистий голос змусив мене здригнутися.

Я підняла погляд і побачила його.

Золотий Барс стояв перед мною, спокійний, самовдоволений, небезпечний.

— Ну що, виспалась? — він усміхнувся, спираючись на спинку стільця.

Я мовчала, намагаючись приборкати страх і лють, що вирували в центрі.

— Що, немає слів? — він нахилився ближче, його очі блищали в темряві. — А от у мене є. Ти ж напевно хочеш знати, чому ти тут, правда?

Я стиснула зуби, але він не чекав відповіді.

— Бачиш, Єво... — він пройшов кімнатою, немов хижак, що насолоджується моментом. — У цьому світі є улюблені діти і є непотріб.

Він зупинився біля мого батька, і я побачила, як той напружився.

— Твій тато був улюбленим сином. Його любили, його берегли, йому все прощали, — Барс зіграв голосом, сповненим гіркої насмішки. — А мене — ні.

Я зупинила дихання.

— Мене ненавиділи з самого дитинства. Але я знаю чому.

Його обличчя раптом спотворилося від люті.

— Бо я не був таким, як він. Бо я не хочу бути зручним. Бо я не давав себе принижувати.

Його рука блискавично вихопила ніж, і він встромив його в стіл, лезо пройшло в кількох сантиметрах від батьківського зап'ястя.

— А знаєш, що найгірше? — він схилив голову набік, дивлячись прямо на батька. — Він все знав. Все бачив. Але мовчав.

— Це неправда, — голос батька був хриплим, ослабленим, але твердим.

Барс спалахнув.

— О, неправда? — він вирвав ніж зі столу і зробив крок уперед. — Ти ніколи не намагався мене врятувати.

— Я намагався, — батько глянув йому прямо в очі. — Але ти пішов не тим шляхом, брате.

Барс зірвався.

Зі швидкістю блискавки він замахнувся і вдарив.

Я зойкнула, коли кулак влучив в обличчя батька, голова його різко мотнулася вбік.

— Ні! — я сіпнулася, але мотузки вп'ялися в зап'ястки.

Батько ледве підняв голову. На щоці вже червоніла кров.

— Лука, допоможи... — я прошепотіла, але він досі був без свідомості.

— Ти мене ніколи не захищав! — Барс знову вдарив.

Я не могла більше цього терпіти.

— Ти не людина, ти тварюка! — я зірвалася на крик.

Барс різко повернувся до мене.

— О, маленька Єва вирішила поговорити?

Він зробив кілька неквапливих кроків і нахилився до мене.

— А тобі не спадало на думку, що всі ми — лише продукти нашого минулого?

— У тебе був вибір, — я глянула йому просто у вічі.

Він усміхнувся.

— А тепер його немає.

Раптом поруч почувся низький, загрозливий голос.

— Відпусти її.

Лука.

Він підняв голову, його погляд був темним, жорстким.

Барс закотив очі.

— О, нарешті прокинувся.

— Я сказав — відпусти її.

Барс розвернувся і раптом без попередження вдарив Луку ногою в груди.

Лука захлинувся повітрям, стиснув зуби, але навіть не видав жодного звуку.

— Лука! — я закричала, смикнувшись, але мотузки не дали мені рухатися.

Барс подивився на мене і знову звернувся до Луки.

— Ти завжди був ідіотом, що кидається під кулі за цю дівчину. І що ти отримав? Нічого.

Лука стиснув кулаки.

— Я отримав більше, ніж ти коли-небудь матимеш.

Барс стиснув щелепи.

І вдарив ще раз.

Я кричала.

Лука зповалився на підлогу разом зі стільцем, його тіло здригнулося, але він не здався.

Я бачила, як по його губі стікала кров, як його дихання стало нерівним. Але навіть так він знайшов у собі сили підняти голову і глянути прямо в очі своєму мучителю.

— Ти ніколи не переможеш, — сказав він тихо.

Барс зупинився.

На мить у його очах промайнуло щось темне.

А потім він розсміявся.

— Подивимося.

Барс нарешті відірвався від Луки й повернувся до мене.

— Хочеш знати, чому саме ялівець? — він усміхнувся, нахиляючись ближче.

Я не відповіла, лише сильно стиснула щелепи.

— Ну ж бо, тобі ж цікаво.

— Ти збоченець, — я прошепотіла.

Барс розсміявся, ніби я сказала щось надзвичайно смішне.

— О, так! — він розвів руками. — Ти навіть не уявляєш який.

Я відчувала, як холоне кров у жилах.

— Я розкажу тобі казку, Єво, — він опустився навпроти мене, ніби ми були просто старими друзями, що обговорюють якусь філософську тему.

— Казку? — прошепотіла я.

— Так. Про ялівець.

Я мовчала, але він, звісно ж, не збирався зупинятися.

— Є така старовинна історія, — почав він, стискаючи в пальцях ніж, крутячи його навколо осі. — Жив собі чоловік. Багатий, жорстокий, владний. У нього була дружина, яка померла, залишивши йому маленького сина.

Я здригнулася.

— Він дружився вдруге, — продовжив Барс. — Його нова дружина народила йому дочку. Вона ненавиділа хлопця, бо він був законним спадкоємцем всього їхнього маєтку.