Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

Бенедьо слу­хав тих за­ки­дів су­по­кій­но.

- Думав я над тим та­кож і от що ви­ду­мав. На­сам­пе­ред стра­ху не­ма, що­би ко­рис­та­ли з на­ших гро­шей са­мі бо­га­чі, бо між на­ми бо­га­чів не­ма, усі ми бід­ні. А по-дру­ге, ми не жи­ди, гро­ші на про­цент зи­чи­ти не бу­де­мо, а бу­де­мо ви­да­ва­ти тілько в ра­зі прав­ди­вої нуж­ди, сла­бос­ті, без­ро­бо­ти­ці,- то, зна­читься, бу­де­мо по­ма­га­ти там, де вже для кож­до­го оче­вид­но, що по­мо­чі тре­ба. Хто опіс­ля змо­же, той від­дасть нам і на­до­ло­жить ви­да­ток, а хто не змо­же, ну то го та­кож не по­ві­си­мо. А з ка­сієром, я га­даю, най­ліп­ше бу­де ось як зро­би­ти. Як­би нас най­шло­ся ба­га­то та­ких, що би прис­ту­пи­ли до тої ка­си, то при кож­дій ко­ша­рі або при кількох су­сід­ніх ко­ша­рах ви со­бі са­мі ви­би­рай­те сво­го ка­сієра, та­ко­го, що вже ту, в Бо­рис­ла­ві, ро­бить раз у раз і кот­ро­го доб­ре знаєте. Та­кий ка­сієр міг би зби­ра­ти гро­ші тілько з тих ко­шар, кот­рі йо­го виб­ра­ли. А зна­ючи, кілько в них лю­дей ро­бить, а кілько обов’яза­ли­ся пла­ти­ти, ду­же лег­ко кож­дий бу­де міг зна­ти, кілько ка­сієр має гро­шей у се­бе. Ско­ро би оден в чім не спо­до­бав­ся, мож­на виб­ра­ти дру­го­го. Ті са­мі ко­ша­ри, що ма­ють од­но­го сво­го ка­сієра, ма­ли би обов’язок під­по­ма­га­ти пот­ре­бу­ючих з-по­між се­бе: о тих во­ни й най­ліп­ше бу­дуть зна­ти, чи хто і кілько пот­ре­бує.

- Так, то й але,- за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки.- Так, то все бу­де ка­сієр у нас під оком, а як їх бу­де ба­га­то, то у кож­до­го су­ма бу­де не­ве­ли­ка, то й мен­ша по­ку­са до ци­ганст­ва, і на­віть як­би вся то­та су­ма про­па­ла, то й се би стра­та бу­ла не­ве­ли­ка. На то мож­на зго­ди­ти­ся.

- Позвольте, ще не ко­нець на тім,- го­во­рив Бе­недьо.- Хто знає, мо­же, ча­сом тра­фиться пот­ре­ба та­кої під­по­мо­ги, на кот­ру не вис­та­чать средст­ва з од­ної ко­ша­ри. Мо­же, тра­фиться зро­би­ти де­що та­ко­го, що би бу­ло при­да­ле для доб­ра всіх бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків,- а на то тре­ба би більше гро­шей, більшої ка­си. То я га­даю зро­би­ти ось як. В кож­дій та­кій част­ко­вій ка­сі, що би бу­ла при од­ній або кількох су­сід­ніх ко­ша­рах, усі гро­ші, які бу­дуть впли­ва­ти, по­ді­ли­ти на три час­ті. Дві та­кі тре­ти­ни ли­ша­ли би ся при ко­ша­рі на част­ко­ві за­по­мо­ги, а од­ну тре­ти­ну да­ва­лось би до од­ної, го­лов­ної ка­си. З тої ка­си вже не міг би ви­да­ва­ти ані ка­сієр, ані од­на ко­ша­ра, а тілько ці­лий збір борис­лавських ро­біт­ни­ків, ро­зу­мієся, тих, що пла­тять до ка­си. З неї ви­да­ва­ти як­най­мен­ше, а гро­ма­ди­ти гро­ші для більшої спільної пот­ре­би.

- А яка ж би то мог­ла бу­ти та­ка пот­ре­ба? - пи­та­ли ріп­ни­ки.

- От як я со­бі о тім ду­маю,- ска­зав Бе­недьо.- Як ба­чи­те, те­пер жи­ди так ду­же впев­ни­ли­ся, що нас ба­га­то, що го­лод зже­не ро­біт­ни­ків чим­раз більше до Бо­рис­ла­ва, що не пи­та­ють, чи мож­на нам про­ди­ха­ти, чи ні, а зни­жу­ють нам пла­ту раз у раз. І не пе­рес­та­нуть ще да­лі зни­жу­ва­ти, до­ки не впі­м­нем­ся за со­бою.

- Ей, чи ми не впо­ми­на­ли­ся, що то по­мо­же!

- Ба, пос­тій­те, най я вам ска­жу, як би то впо­ми­на­ти­ся! То пев­но, що го­во­ри­ти їм, чи доб­ром, чи й пог­ро­зою, на ні на що не здасться,- не пос­лу­ха­ють. Ту тре­ба не гро­зи­ти, а зро­би­ти та­ке, що­би во­ни й не отя­ми­ли­ся, від­ки се на них упа­ло. От що тре­ба зро­би­ти. Всі, кілько нас ту є, і ті, кот­рих ту не­ма,- од­ним сло­вом, усі, ра­зом, од­но­го по­ран­ку, кож­дий при своїй ро­бо­ті, при­хо­ди­мо і ка­же­мо: го­ді, не бу­де­мо ро­би­ти, не мо­же­мо ро­би­ти за та­ку ма­лу плат­ню, во­ли­мо си­ді­ти вдо­ма. До­ки не бу­де більшої плат­ні, до­ти й пальцем не ки­не­мо. І, ска­зав­ши те, всі до­до­му!

Ріпники аж ро­ти по­роз­ні­ма­ли з ди­ву, по­чув­ши та­ку ра­ду.

- Ба, та як же се - по­ки­ну­ти ро­бо­ту?

- На час, на час, до­ки жи­ди пла­ту більшу не да­дуть.

- Але ж се мо­же пот­ри­ва­ти дов­го.

- Ну, ду­же дов­го во­но не пот­ри­ває. Ад­же ж ува­жай­те: жи­ди по­ро­би­ли з ріж­ни­ми куп­ця­ми конт­рак­ти: на той а той час дос­та­чи­ти тілько вос­ку, тілько наф­ти, ну, а як на час не пос­та­чать, то їм втра­та бу­де де­сять раз більше, ніж то­та над­виш­ка в на­шій плат­ні. А са­мі до ям не по­лі­зуть,- пот­ри­ма­ються, мо­же, кілька день, та й му­сять-та­ки до нас «прий­ді­те пок­ло­ні­мо­ся».

- Але ж во­ни со­бі насп­ро­вад­жу­ють ін­ших ро­біт­ни­ків!

- Га, то тре­ба нам так зро­би­ти, що­би не посп­ро­вад­жу­ва­ли. Вис­ла­ти від­си лю­дей на всі око­лич­ні се­ла і роз­пус­ти­ти та­кий на­каз: що­би на та­кий а та­кий час ніх­то не йшов до Бо­рис­ла­ва, бо та­ке а та­ке там ро­биться.

- А як ма­зу­рів спро­ва­дять?

- То не пус­ти­ти! Хоч на­мо­вою, хоч си­лою, а не пус­ти­ти.

- Гм, та се-то би мож­на. Але як же нам про­жи­ти за той час без­ро­бо­ти­ці?

- Отож-то, на то­то я би га­дав зло­жи­ти та­ку го­лов­ну ка­су.

- А жи­ди змов­ляться і хлі­ба не до­ве­зуть, схо­тять нас ви­го­ло­ди­ти.

- Ми й ку­по­ва­ти від них не бу­де­мо. Як у нас бу­дуть свої гро­ші, то со­бі спро­ва­ди­мо са­мі з міс­та, ще за тан­ші гро­ші!

- І га­даєш, що з то­го бу­де нам по­міч, що під­вис­шать плат­ню?

- Я га­даю, що му­сять, ско­ро тілько ми ви­дер­жи­мо­ся твер­до.

- Але та­ку гро­ма­ду на­ро­да ви­жи­ви­ти, то тре­ба ве­ли­чез­ної су­ми гро­шей!

- Можемо на час без­ро­бо­ти­ці од­ну часть лю­дей відп­ра­ви­ти на се­ла або де до міс­та, до дру­гих фаб­рик або де, що­би мен­ше бу­ло тя­га­ру. Та й то, не по­ри­ва­ти­ся до та­ко­го ве­ли­ко­го ді­ла, по­ки у нас не бу­де до­сить гро­шей, що­би мож­на бу­ло про­дер­жа­ти­ся хоть тиж­день. І за­ки зач­нем, то по­пе­ре­ду ула­ди­ти все по­ряд­но, і лю­дей по се­лах ро­зіс­ла­ти, і хлі­ба нас­та­ра­ти і всего. Але то о тім бу­де ще час по­го­во­ри­ти. Те­пер ска­жіть, чи прис­таєте на то­то, що­би у нас бу­ли ка­си: