Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров 📚 - Українською

Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст." автора Микола Іванович Костомаров. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 221
Перейти на сторінку:
— світиться у віконце, прорізане у дверях — так собі, невеличке, голова тільки й пролізе — та й думаю собі: усуну я у те віконце гагару, за що вона здасться кумові? Зійшов тихенько по східцях та й сунув у віконце; а кум побачив, як скрикне: «Свят, свят!» та ну хреститься. Дивлюсь у щілину, а він аж зблід, аж борошном його посипало; я тоді як засміюсь...

— Не лякайсь, — кажу, — Сидоре, це я!

Відчинив двері, увійшов, а він дрижить та все знай хрестить мене, думає: чи не чортяка це у моєму образі прийшов до його.

— Не бійся, — кажу, — я сам тебе перехрещу! — та й перехрестив.

— Се ти, Грицьку? — пита.

— Та я ж, — кажу.

— Ну, та й здорово ж ти мене налякав, — каже, — як побачив я твою бісовську гагару, то вона мені здалась страшніш од самісінького чорта.

— Як-таки, — кажу, — злякаться птиці. Се від того, що у тебе казна-що на думці; ми не святі, щоб до нас чорти ходили.

— Е, — каже, — коли ж, бач, я ляканий: мені вже два рази привиджувалась якась мара.

— Чи не така, як і ця?

— Коли б така, а то превелике мені лихо напророчила!

— Як же вона тобі привиджувалась? — питаю.

— От слухай, — каже, — та й міркуй собі, коли розчовпеш, що воно за мара така. Ти ж знав старшого мого сина, Івана?

— Як не знать, — кажу, — йому ще «Батьків син» прі­звище приложили.

— А знаєш, з чого йому таке прізвище приложили? — пита.

— Не знаю.

— Так слухай. Як я одружився, на перший рік послав нам Бог сина, оцього Івана. Уродився він дуже слабий; думали, що зараз і вмре: уночі й охрестили. І розказать не можна, яка нам морока була з тією дитиною: цілісінький день і цілісіньку ніч кричить, неначе з нього чорти лика деруть. Бідна моя жінка за ним і сама трохи ніг не відкинула, а воно, сердешне, висохло і викоренилось — одні тільки хрящі зостались. Через два роки послав нам Бог другого сина. От матері вже не до хорого; та по правді кажучи, і обридло воно таки нам: чи мало прийняли ми гріха, благаючи Господа, щоб він прийняв його до себе. Було жінка возиться з меншеньким, а сього, слабого, положить на піл, то воно кричить, поки не посиніє і не простягнеться, як неживе. Було вернусь я з вітряка і стану гримать на жінку, то вона обіллється сльозами та й одказує:

— Що ж мені з ним робить? Воно і само вмре, і мене з дитиною за собою потягне!

Дуже мені стало жаль хлопчика. Було візьму його на руки, от воно і замовкне; от я і ношуся з ним: піду молоть, то й його з собою беру. Пестую його, годую кашкою; стало воно потрошку та потрошку одужувать, піднялось на ноги і забелькотіло: «Тату, Бозя». Через два роки виходилось, і такий з нього гарний хлопець став, що кому не скажеш, що це той плакса, що хирів, то й віри не йме. А до мене так привикло, що й матері не знало; було жінка стане надівать йому сороченьку, то воно од неї і рученятами, і ноже­нятами.

— Іди собі геть! — заголосить. — Нехай мене тато одягає.

То було я його і обуваю, і одягаю. Деколи восени або зимою поїду у поле та його не візьму, то такий галас підійме, за возом женеться та просить, щоб і його з собою узяв. Було і змерзне, і виголодається, а мовчить, терпить, аби тільки з батьком бути. Як вже підріс трошки, то було, Бог його зна, від чого, думку мою відгадував: інколи як уночі мелеш, вигорить у каганці світло або не стане в гамані тютюну, то він прокинеться, принесе мені та й каже:

— Спочиньте, тату, а я за вас доглежу!

То я й засну, а він порається біля млина — і засипа, і одсипа, неначе мірошник. Так від того, що він мені так догоджав і я кохався в йому, хуторяни і приложили йому прізвище: «Батьків син». Виріс мій Іван, такий став з нього бравий парубок, що кращого не було у всій околиці: головою вищий од мене, а вже що за добра та щира душа, то не знаю, чи наградив кого Господь такою дитиною. Вже став я шукать йому подружжя, так на яку дівчину не гляну, усе здається мені — не до пари. Коли раз заїздить до мене десятник та й каже:

— Голова казав, щоб ви навідались до його у Вербки, щось має вам казати.

На другий день раненько пішов я у Вербки. Уходжу у волосне правленіє, дивлюсь — повнісінька хата народу, голова з писарем сидять за столом і розглядують якісь бумаги. Підійшов я до столу і кажу:

— Здорові були! А чого вам треба?

— Некрутський набір, Сидоре, — одказав голова, — твій Іван на черзі. — Неначе гострим ножем мене в серце штрикнуло, неначе поміст підо мною ходором заходив; ледве встояв на ногах.

1 ... 51 52 53 ... 221
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров» жанру - 💙 Фантастика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"