Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

«Вітаємо. Ви виконали приховане завдання «Звільнити полонених». Ви заробили повагу. Ваша популярність зросла. Вам доступне додаткове завдання «Врятувати полонених». Повинно вижити не менше «5». Нагорода: поліпшення відносин із царством Московським і Великим Новгородом. Прийняти? ТакНі?»

Треба подумати. З одного боку — московіти нам такі ж друзі, як шведи полякам. А з іншого боку — ворог мого ворога… Та й порятунок справа богоугодна, зарахується. А п'ятеро не так і багато. Шкоди не буде.

— Ну що, панове? — окинув поглядом московітів, приєднавшись до них у чагарнику. — Поки що, Господь, вас береже. Вознесіть йому подяку в молитві. Тільки подумки. І слухайте, що маєте робити далі.

Помітив кілька поглядів, кинутих на купця і вніс корективи.

— Я не ваш пан чи командир, тож не наказую, а лише раджу. А чинити так чи ні — вирішуйте самі.

— Говори, боярине, — поки інші думали, новгородський гість уже прийняв рішення. Кмітливий. Ну, так у торговельній справі тугодуми не затримуються. Саме до перших торгів. — Не сумнівайся, все точно зробимо. Ти нас з полону звільнив, повернув волю. І слово твоє нині для нас, що наказ батька.

Гарно стелеш, купець. Заслухатись можна. Якщо не знати, яка ти сволота насправді. Гаразд, про це пізніше.

— Добре… Замок на дверях стодоли висить, тож перевіряти, чи ви на місці ще якийсь час ніхто не стане. Тож часу у вас — поки охоронець не прийде до тями. Бив сильно — думаю, отямиться не скоро, але то таке... Тому зараз кожен з вас нагрібає оберемок хмизу побільше і не криючись виходить з яру. Справа до вечора, так що бранці, які тягнуть дрова для багаття, нікого не здивують. Навіть на те, що ви не в той бік йдете... Мало хто з командирів якийсь наказ віддав. Тільки не всі разом. Ідіть по одному чи вдвох. Буде хтось заговорювати — кланяйтеся і мукаєте, як глухонімі… Можете рукою махнути. Якщо вийде. Зрозуміло?

— Зрозуміло, боярине, — знову за всіх відповів купець. — Тут народ досвідчений. Промаху не буде…

— Як же ви… — хотів уїдливо запитати про полон, але стримався. Чого рани бередити. Проте новгородець зрозумів.

— Хочеш запитати: «як ми такі досвідчені та розумні в полон потрапили»? Підступом та зрадою. А від цієї напасті жоден досвід не захистить. Якщо тільки зовсім нікому не вірити… Але, якщо нікому й ніколи… то навіщо таке життя?

О, як завернув. Розумний… Про підлість кажеш? Що ж ти про неї не думав, коли закохане в тебе дівчисько бусурманам...

— Про це згодом… Слухайте далі. Пробирайтеся на південний захід ... — Для надійності махнув рукою в потрібному напрямку. — Верстах шести від табору, перехрестя. Повертайте праворуч. І ще через півверсти побачите невеликий гай. Крикнете: «Отаман Антон прислав!». Там мої люди… Хто до них дістанеться — рахуйте, до своїх потрапили. Є питання?

Зачекав хвилину і дав відмашку.

— Вперед! Сподівайтеся на удачу, але й самі не миліться.

— Рятуйтесь, молодці, — підтвердив мій наказ купець. — Дасть Бог — побачимося ще. І пам'ятайте — хто першим у Новгород повернеться, про все побачене і почуте відразу Вічу доповісти зобов'язаний. Як є, без приховування. Ні слова не применшуючи і не перебільшуючи. Ну, а якщо не доля — не турбуйтеся. Громада сім'ям допоможе. Не дасть сиротам пропасти.

Русичі вклонилися в пояс, чи то мені, чи Калиті, а потім тільки хмиз затріщав.

— Поговоримо? — купець провів поглядом своїх людей і, коли густа зелень чагарника зімкнулась за спиною останнього, встав переді мною. Весь такий серйозний, зібраний. — Хоч я й головою заприсягтися готовий, що не зустрічалися ми раніше, боярине, таке відчуття, що маєш ти до мене рахунок неоплачений. А я у боржниках ходити не звик. Кажи, що не так?

Проникливий який. Невже навик торгівлі такий бонус дає? Корисне вміння. Треба прокачати. А то, як завис на «6» пунктах, так і не звертав більше уваги, весь досвід у Силу, Витривалість та Лідерство вкладав. Вважаючи їх більш корисними для воїна та командира.

— Поговорити хочеш? Гаразд... Тоді, для початку, привіт тобі і мішок добрих побажань від панночки Агнешки зі Львова. Пригадуєш таку?

Судячи з того, як сіпнулася щока у купця та заграли жовна на вилицях — міг і не відповідати. Пам'ятав. Ще як пам'ятав. Але при цьому ні збентеження, ні каяття в очах чоловіка я не помітив. Хіба що зовсім трішки.

— От як відчував, що треба було задушити змію підколодну по-тихому… — зітхнув новгородець. — Так ні, пошкодував… Мав рацію князь Владислав, кажучи, що всяка добра справа неодмінно буде покарана. Бо милосердя і прощення — то божий шлях, а не мирський.

Цікаво завернув. Я навіть здивувався трохи.

— Хочеш сказати, що продати молоду дівчину бусурманам, у Великому Новгороді нині богоугодною справою вважають? — перепитав із саркастичною усмішкою. — Ти, купець, бреши-бреши, та не забріхуйся.

Сергій нервово смикнувся рукою до пояса, ніби намагався знайти руків’я меча. Впіймав порожнечу і пом'якшав.

— Я так розумію, — сказав втомлено. — Ти, боярине, вже все собі вирішив і інший бік вислухати не бажаєш? Не дивуюсь... Що-що, а задурити голову Агнешка вміє. Сам у цю медову пастку з головою шубовснув. Та так, що дивом, цю саму голову зберіг.