Читати книгу - "Лицар Відображень"

Я дерся, а небо темніло, на ньому не було ні хмаринки і в достатку блимали зірки, вони складалися в незнайомі сузір'я. Я крадькома пробирався серед каменів, трави, кущів, уламків кам'яної кладки. Тепер через оповитої виноградом стіни були чутні голоси. Незважаючи на те, що слів не вдавалося розібрати, почуте не походило на розмову — це, скоріше, була якась какофонія, як ніби там одночасно виголошували монологи кілька людей різної статі і віку.

Діставшись до вершини пагорба, я тягнув руку, поки вона не торкнулася нерівній поверхні. Щоб поглянути, що ж діється по той бік стіни, я вирішив не обходити її. Хто знає, кому чи чим я видам себе? Що може бути простіше, ніж вчепитися за край, підтягнутися? Так я і зробив. Коли моя голова порівнялася з краєм стіни, я намацав ногами зручні виступи, так що зміг перенести туди частину ваги і послабити напругу рук.

Останні кілька дюймів я підтягувався обережно, і потім виглянув над краєм каменів вниз, всередину зруйнованого будови. Це був, здається, храм. Дах провалився, але далека стіна ще збереглася, майже в тому ж стані, як та, до якої я притискався. Праворуч від мене на узвишші знаходився сильно потребуючий лагодження вівтар. Що б тут не сталося, повинно бути, це сталося давним-давно, тому що всередині, як і зовні, росли кущі і дикий виноград, пом'якшуючи обриси зруйнованих лавок, повалених колон і шматків даху.

На розчищеному піді мною п'ятачку була накреслена велика пентаграма. У вершині кожного променя зірки, обличчям назовні, стояло по фігурі. Усередині, в тих п'яти точках, де лінії перетиналися, горіли застромлені в землю смолоскипи. Це нагадувало дивний варіант знайомих мені ритуалів, і я задумався, що тут викликають і чому кожен гне своє, не звертаючи увагу на інших, замість того, щоб діяти всім заодно. Троє були видні виразно, але зі спини. Двоє стояли до мене обличчям, але були ледь помітні, перебуваючи біля кордону темряви. Їх риси огортала тінь. Судячи по голосах, тут були і чоловіки, і жінки. Хтось наспівував, ще двоє, схоже, просто говорили, двоє співали псалми — все це театральними, робленими голосами.

Я підтягнувся вище, намагаючись хоч мигцем побачити обличчя тих двох, що були найближче до мене. Чому? Тому, що в цьому зборищі було щось знайоме, і мене не покидало відчуття, що, впізнай я одного — і стане абсолютно ясно, хто інші.

Наступним з питань, які були на першому місці, було таке: що вони викликають? Якщо з'явиться щось незвичайне, опинюся я в безпеці, залишаючись на цій стіні, так близько від того, що відбувається? Не схоже, щоб внизу були необхідні стримуючі засоби. Я ще підтягнувся. І якраз тоді, коли стало добре видно, що відбувається, я відчув, що мій центр тяжіння зміщується. Ще трохи, і стало ясно, що, не докладаючи ніяких зусиль, я рухаюся вперед. Ще мить — і я зрозумів, що це стіна, обрушившись, відносить мене вперед і вниз, в саме серце цього дивного ритуалу. Я спробував відштовхнутися від неї, сподіваючись вдаритися об землю, відкотитися і пуститися бігцем так, щоб тільки п'яти замигтіли. Але було вже занадто пізно. Коротко відштовхнувшись, я піднявся в повітря, але рух вперед не припинився.

Жоден з тих, що стояли внизу не ворухнувся, хоча уламки сипались на них дощем, і я, нарешті, піймав кілька слів, які можна було розібрати:

— … Закликаю тебе, Мерлін, тепер же опинитися в моїй владі! — монотонно наспівувала одна з жінок.

Приземляючись всередину пентаграми на спину, витягнувши ноги, з метляючими на всі боки руками, я прийшов до висновку, що ритуал, в підсумку, виявився досить дієвий. Захищаючи голову, я зумів укрити підборіддя, а махаючі руки, здається, уповільнили падіння, так що при ударі я не дуже постраждав. П'ять високих стовпів полум'я кілька секунд скажено танцювали навколо мене, а потім знову заспокоїлися, даючи більш рівне світло. П'ять фігур як і раніше стояли лицями назовні. Немов мене потрібно було ще прибити цвяхами до цього місця.

Факір застеріг мене занадто пізно, коли падіння вже почалося, і тепер я точно не знав, як його використовувати. Можна було відправити його дооповзти до будь-якої з фігур, наказати підійнятися до горла і почати душити. Але я ще не знав, яка з них заслуговує такого обходження, якщо його взагалі заслуговує хоч одна.

— Терпіти не можу ввалюватися без попередження, — сказав я, — а тут, як я розумію, вечірка тільки для своїх. Якщо хто-небудь виявиться такий добрий, що звільнить мене, я піду своєю дорогою…

Стояча біля моєї лівої ноги фігура повернулася і зверху вниз пильно подивилася на мене. На ній був синій балахон, але маски на розпашілому від вогню обличчі не було. Тільки непроникна посмішка, яка зникла, коли жінка облизала губи. Це була Джулія, а в правій руці вона тримала ножа.

— Ти завжди був хитруном, — сказала вона. — Що б не сталося, завжди мав напоготові зухвалу відповідь. Це лише прикриття твоєму небажанню віддатися чомусь або комусь. Навіть тому, хто любить тебе.

— Можливо, справа просто в почутті гумору, — сказав я, — якого, як я починаю розуміти, тобі завжди бракувало.

Вона повільно похитала головою.

— Ти всіх тримаєш на відстані витягнутої руки, нікому не довіряєш.

— Це сімейне, — сказав я. — Але розсудливість теплим почуттям не перешкода.

Вона вже занесла було лезо, але на секунду зупинилася.

— Ти хочеш сказати, що я тобі досі небайдужа? — Запитала Джулія.

— І ніколи не була байдужою, — сказав я. — Просто ти стала занадто сильною, і досить несподівано. Ти хотіла взяти від мене більше, ніж мені тоді хотілося віддати.

— Брешеш, — сказала вона, — тому що твоє життя — в моїх руках.

— Для брехні можна придумати купу причин кращих цієї, — повідомив я. — На своє нещастя, я кажу правду.

Тоді праворуч від мене пролунав ще один знайомий голос.

— Нам з тобою було рано говорити про такі речі, але я заздрю, що ти до неї так прив'язаний.

Повернувши голову, я побачив, що й ця фігура повернулася обличчям всередину. Це була Корал, праве око їй закривала чорна пов'язка, а в правій руці теж був ніж. Потім я розгледів, що у неї в лівій руці, і швидко подивився на Джулію. У обох були ще й виделки.

— І ти, — сказав я.

— Я казала