Читати книгу - "Не вибачу, Уляна Пас"

Як тільки ми з Іллею зайшли в лікарню я набрала номер мами. Вони попросила нас підійти до реанімаційного відділення і саме туди ми і відправилися.  

Мама уже нас чекала, і як тільки ми підійшли ближче,  одразу розповіла чудову новину. 

- Твоєму татові уже краще. Він навіть поїв і уже чекає на зустріч з тобою. 

- Мам, ти впевнена, що зараз підходящий час? Йому ж не можна хвилюватися. - я все ще боялася цієї зустрічі і не знала, що треба говорити. 

- А ти його не хвилюй! - заявила мама і вручила мені халат, бахіли і шапочку. - Ми з Іллюшею тут тебе почекаємо, а ти не заставляй батька томитися в очікуванні. 

Довелося брати себе в руки і одягатися. Перед тим,  як зайти в реанімаційне відділення я кинула швидкий погляд на Іллю і відчула, як шматочок його впевненості передається мені. 

Поки йшла довгим коридором все думала над тим, що буду говорити. Усі ці сім років я уявляла нашу розмову з батьком, але жодного разу там не була присутня лікарняна палата. 

Зупинившись перед потрібними дверима я перевела подих і все ж таки зайшла всередину. Окрім батька тут було ще троє пацієнтів, але його я побачила одразу. Він схоже також мене чекав, тому що при піднявся і оглянув прискіпливим поглядом. Ноги чомусь стали ватяними, та й голос кудись зник. Стільки всього хотіла сказати, а зараз зупинилася поряд з ліжком і завмерла в розгубленості. 

- Я дуже радий, що ти тут. Шкода лише, що причина твого приїзду не надто радісна. - такий рідний голос змусив мене ожити і відчути все те, що мучило мене довгі сім років. 

- Пробач мені, татку. Я ..дуже тебе люблю. - я впала на коліна поряд з його ліжком і поклала голову йому на коліна. - Мені прикро, що так і не наважилася приїхати, хоча і дуже хотіла. 

- Не плач, ти не винна ні в чому. - такі рідні руки гладили мою спину і в голосі батька я не почула навіть крихти якоїсь образи. -Це я був егоїстом і боявся тебе відпустити. Оберігав як міг, а в результаті втратив. 

- Ти не втратив мене. - я підняла на батька заплаканий погляд і лише зараз звернула увагу на те, наскільки він блідий і виснажений. Схоже серце уже давно його хвилювало і це велике щастя, що зараз його вдалося врятувати. - Я ж поряд і тепер нікуди не зникну. 

- А як же твоє життя в столиці? Ось так все залишиш? - лукаво посміхнувся батько. - А наречений? Він з тобою тут? 

- Думаю, що за ці сім років я заслужила на відпочинок. - стримано відповіла намагаючись не думати в цей момент про Даню. Не хотілося щоб батько помітив в моїх очах хоча б краплину суму. - А наречений.. І без мене обійдеться. 

- Ти говориш так наче ви зовсім чужі люди. - тато нахмурився і знову увімкнув свій загальноприйнятий режим повного контролю. - Хіба за стільки часу ви так і не одружилися? А діти? Ви ж разом живете! 

І що тут скажеш? Не думала я що все ось так повернеться і батько за одну мить витягне на поверхню усі мої найболючіші рани. І як би сильно я не старалася тримати емоції під контролем схоже у мене це не вийшло, тому що вже за мить батько обережно витер мої сльози своїми руками і усміхнувся. 

- Не треба плакати тільки тому, що хтось не оцінив твоїх почуттів. Якщо цей чоловік не зміг розгледіти таку коштовність, то це його величезна помилка. А ти ще молода і знайдеш собі того, хто дійсно буде любити тебе і цінувати. Я знаю, що моя донечка заслуговує лише найкращого! 

Хотілося розповісти батькові про Іллю і заспокоїти його серце. Та я не змогла, тому що сама ще не знала, як далі усе складеться. Ось розірву усі контакти з Даниїлом і можна буде розпочинати нове життя. 

З палати батька я вийшла щаслива, хоч і втомлена трохи. Його батьківське серце змогло побачити все, що я старалася заховати так далеко. Хоча тішило те, що ми помирилися і це було дійсно дуже круто. 

- Ну як? - не встигнула я вийти в коридор, як до мене кинулася мама. - Помирилися? 

- Так, все добре. - знімаючи з себе халат, відповіла. 

- Це чудова новина. - мама також дуже зраділа і навіть Ілля непомітно для неї мені під мигнув. - До речі, ми тут з Іллюшею поговорили і він настояв на тому щоб ти залишилася вдома на деякий час. Як ти до цього ставишся? 

- Я не проти. - спокійно відповіла. - Але потрібно повернутися в Київ щоб зібрати деякі речі і завершити ще один проект. Думаю, що завтра я зможу повернутися сюди. 

- От і чудово! - щиро зраділа мама. - Тоді від везіть мене додому, а самі повертайтеся назад. Дорога не близька, а Іллюші потрібно на роботу. 

На таку заяву я лише хмикнула. Схоже мама встигнула прикипіти до Іллі усім серцем і я її чудово розуміла.  

Після того як ми відвезли маму додому,  самі вирушили в дорогу. Я вертіла в руках свій телефон і ніяк не могла зрозуміти, як за ці два дні Даня жодного разу мені не подзвонив. Хоча, подібного можна було чекати, але все одно було дуже образливо. 

- Про що думаєш? - Ілля кинув в мій бік швидкий погляд. Схоже помітив, що мій настрій різко скотився до нуля. 

- Я не знаю як буду жити без роботи ці дні. - це була друга причина, яка неабияк мене хвилювала. Про першу я говорити не стала. - Звикла, що завжди все контролюю і роботу свою роблю ідеально. А тут таке.. 

- Як на мене,  то тобі потрібен цей відпочинок. - відповів з усмішкою Ілля. - Потрібно хоч інколи відпочивати. Хоча відпочинком це важко назвати, коли батько в лікарні, але тепер є нагода бути з рідними.  

- Ти впевнений, що впораєшся тут без мене? - серйозно поглянула на чоловіка. 

- Впевнений, маленька. - швидко відповів Ілля. - Мене більше хвилює коли ти розповіси Дані про нас? 

- Я думаю, що зараз не найкращий час. - випалила розгублено, сама не розуміючи, що верзу.  -Тобто, я скажу і переїду від нього, але не зараз. Давай я поживу трохи у батьків зберуся з силами і коли повернуся усе йому скажу. 

- Чесно кажучи я не в захваті від такої ідеї. - зітхнув Ілля. - Не розумію навіщо тягнути з цим. Ви і так уже давно не пара. Але якщо ти думаєш що так буде краще.. Я не маю права тебе змушувати.