Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Гаразд, потім поясниш, — король багатозначно глянув на герцога.

На жаль, Альберт стояв до мене спиною, тож я не бачила його обличчя, а він, користуючись цим, явно про щось натякав королю мімікою.

— Сховати? — припустив Його Величність у відповідь на пантоміму Альберта.

— А чи можна мені взяти участь в обговоренні своєї долі? — не витримала я.

— Розсудливість, Яна, — спробував було смикнути мене герцог, але це було безглуздо.

Плювати мені, що тут король сидить, мені моя доля важливіша. А то вони через п'ять хвилин домовляться до клітки та кайданів. У казки я давно вже не вірю, в людську доброчесність тим більше. До того ж якщо раніше у мене був один супротивник, то тепер їх було двоє.

Від страху мозок запрацював у шаленому темпі, тож я відразу запропонувала:

— Чим намагатись мене як дику тварину в клітку засунути, ви, Ваша Величність, краще оголосіть мене національним надбанням. Побудуйте храм, в якому я буду сидіти пару годин на день, дозволяючи спраглим, у порядку попереднього запису та за певну винагороду, торкнутися себе. Тільки попереджаю одразу: десять відсотків із доходу мої.

Король вкотре відкрив рота, а герцог прогарчав:

— Ніколи!

— Альберте, де, кажеш, ти її знайшов?

— Оді! Не слухай її!

— А дівчинка розумна. Ти тільки подумай, Альберте, це ж ідеальний варіант. Скарбницю наповнимо та ще й магів добре потрясти можна. Хочете силу — платіть, голубчики.

— Одуел! — герцог втрачав останні краплі терпіння.

Ще б пак, щойно в нього прямо з-під носа попливла золота рибка.

— Завіремо договір офіційно? — поспішила я зробити пропозицію, поки Альберт не вмовив короля.

— Прямо зараз, — Його Величність розплився у солодкій усмішці. — Герцог Сандре, підготуйте всі необхідні папери. А ми з міледі, доки ви будете зайняті, повечеряємо. Леді Яніна, дозвольте запросити вас на скромну королівську вечерю.

Король підвівся, я наслідувала його приклад. На герцога намагалася не дивитись, але відчувала, що жар від нього йде такий, ніби я не повз людину, а повз грубку проходжу.

— Альберте, будь другом, — кинув уже у дверях король, — не спали мій кабінет, нам тут ще після вечері працювати з леді Яніною.

Проігнорувавши злісне гарчання, ми покинули кабінет удвох із королем, залишивши герцога виконувати монарше розпорядження.

У коридорі нас чекав слуга, якому Його Величність віддав розпорядження про вечерю на дві персони, після чого ми неквапливо рушили коридором.

Палац мені був цікавий.

Зовні будівлю розглянути не вдалося, оскільки спочатку ми з Альбертом йшли через парк, потім через альтанку потрапили в таємний коридор, яким і дісталися майже самих дверей королівського кабінету. Сам кабінет не дуже відрізнявся від уже бачених ​​мною, хіба що кількістю паперів.

Зараз же я мала змогу побачити хоч щось.

Стіни та підлога широкого коридору були обшиті світлим деревом, по якому вився напівпрозорий сріблястий розпис. Сріблясті світильники та ажурна ковка на вікнах, обрамлення дверей в інші кімнати доповнювали обстановку, підкреслюючи єдність стилю. Все це дозволяло сказати — шикарне оздоблення, але не кричуще та, попри завитки, досить суворе.

Помітивши мій інтерес до інтер'єру, король пояснив:

— Це моя приватна частина палацу. Тут мало буває сторонніх людей і для більшості придворних вхід сюди найсуворіше заборонено. Всі офіційні зустрічі відбуваються в іншій частині палацу, тож, я думаю, незабаром ви особисто переконаєтеся в її помпезності та шику.

— А якщо ваша майбутня дружина не розділить ваші погляди на інтер'єр, що робитимете? — забувши, що переді мною монарх, нетактовно поцікавилася я.

Про те, що король заручений з принцесою сусідньої держави, я була, дякую Йогану, чудово обізнана. Як і про те, що наречену королеві чекати ще років п'ять, поки вона досягне повноліття.

Проте від моїх слів король помітно скривився.

— Дуже сподіваюся, що мої покої їй не сподобаються, тож я бачитиму її тут дуже рідко.

— Ви настільки заздалегідь ненавидите свою дружину? — я мимоволі уявила, що, можливо, й про мене ось так само свого часу говорив мій законний.

— Я заздалегідь настільки ненавиджу її батьків, — холодно відповів король.

Я здригнулася.

Жила собі дівчинка, яка не знала, як доля вирішила поглумитися над нею.

Ось батьки. Начебто повинні хотіти для своєї дитини найкращого, можливо, навіть вони щиро вірять, що цей шлюб принесе всім якщо не щастя й радість, то хоча б добробут. А ось майбутній наречений, який, на перший погляд, нормальний такий чоловік, цілком адекватний і симпатичний і, можливо, теж вірить, що цей шлюб принесе добробут. Ось тільки пройде якихось п'ять років, і цей нормальний і симпатичний зламає ні в чому не винне дівчисько.

— Я співчуваю вашій майбутній дружині, — тихо, майже про себе, сказала я, але король мене почув.