Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

й роли йому доставляли сюди, інша їжа спричиняла проблеми трав-лення, так само, як і необхідність спілкування з незнайомими людьми, або навіть із знайомим людьми, він все одно забував, як їх звуть і

де вони познайомилися, ситуативні альянси розпадалися на другий

день, а родинні зв’язки він не вважав за потрібне підтримувати, родичі ним також не цікавилися, не запрошували на весілля та

хрестини, мабуть, уже й не мали певності в його фізичному існуванні, сновида якийсь дивився на себе в дзеркало і не хотів голитися, бо

кур’єру служби доставлення піци все одно, поголений Арсеній чи

ні, а камеру скайпу він ніколи не вмикав, додаючи собі таємничості, отже Еллі вирішила влаштуватися журналістом в економічне

видання, можна навіть вести колонку про те, як територію РФ тихою

сапою захоплюють хитрі китайці і що означають слова на кшталт

«ніхто» — такий собі активний вокабуляр першокласника, а потім

додамо китайську мову у свій ворд, справді, чому б їй не вести тут

колонку, верстальниця весь час переписувалася з кимось в «Асьці», бо це був початок нульових і аська саме ввійшла в моду, робота, яку

можна було виконати за годину, в результаті розтягувалася годин на

п’ять, її весь час кликали в асьці на побачення, але вона ніяк не

могла влаштувати особисте життя і говорила позаштатним

журналістам, які приносили дискети з рукописами: «Я згодна з

тобою зустрічатися», усім по черзі, звичайно, всі вже звикли, Еллі

це нагадувало історії про мешканку психлікарні, яка говорила всім

чоловікам, яких бачила: «Ти мій наречений», а через п’ять хвилин

уже жодного з них не впізнавала і йшла далі, у кожній палаті в неї

було декілька наречених і жодних обтяжливих зобов’язань, коректор

увесь час занурювався в запій і його доводилося звільняти, а потім

його знову брали на роботу, бо все-таки працівник найвищого рівня, коли тверезий, знав усі правила правопису, не заходячи на сайт

«грамота.ру», працівники редакції слухали «Рамштайн» без

навушників і дивилися нові випуски «Масяні», а також пили чай та

інші — міцніші — напої. Бухгалтерка, яка нічого не їла і палила по

дві пачки «Мальборо» на день, любила пісню «У кохання очі зелені»

та серіал «Бандитський Петербург» з Домогаровим у головній ролі, кожного ранку, хоча це вже був обід, вона розповідала, що було у

143

вчорашній серії, а потім все одно заробила виразку шлунка, бо

паління ще нікого ніколи не доводило до добра, одного разу вони

йшли в редакцію і побачили ноги свого гендиректора під прости-радлом на вулиці, бухгалтерка згадала аналогічні ситуації з улюбленого серіалу й розплакалася, бо ніколи не стикалася з подібним у

реальному житті, а Еллі почала думати, куди б сховатися, тому що

(бо) невідомо, у кого вони хочуть поцілити таким чином, але в

редакції їх зустрів той самий гендиректор — просто чоловік у тому

самому костюмі та взутті, генномодифікований гендиректор, ген-дерна недостатність, глядачі вимагали продовження бенкету і він

приніс з кіоску каву й морозиво — запаси коньяку в редакції були

власні, коли треба було носити цю благу звістку про лічильники

води й лікування електроенергією по квартирах і дивитися на всіх

цих бабусь, які тягнуть додому все зі смітників, а потім їх причавлює

вавилонський зікурат мотлоху, і на людей, які навіть не можуть

підвестися з підлоги під дією метилового спирту, щоб зачинити

двері — так і живуть з відчиненими дверима, бо з квартири все одно

немає чого винести, навіть якщо дуже ретельно шукати, чомусь

завжди втрьох, хтось десь продав свою квартиру, щоб пити разом, і запрошували розділити радощі забуття, але треба було весь час іти

далі, дехто розпитував про лічильники води по три години поспіль, а потім усе одно відмовлявся їх встановлювати, тоді в Арсенія не

було дієвого механізму примусу — лише сила переконання, розмовляти з незнайомцями спочатку цікаво, але швидко набридає, коли

тебе полишають на їхню милість і втекти немає куди, обійти якомога

більше обійсть і заробити якомога більше копійок, копирсатися в

хитросплетіннях казуїстики договірного права, поки домовласникам

і відповідальним наймачам це все не набридне і вони не поставлять

свою заповідну галочку, на першотравневі свята вони смажили

шашлики й пили за кострубату дружбу народів та єднання пролетарів

усіх країн, а потім збирали сміття й пусті пляшки і забирали їх із

собою, оскільки вони все-таки були інтелігентами і в процесі святкування обговорювали невдалі переклади творів Фоми Аквінського

та мошиахів, а потім згадували об’яву про те, що чисто не там, де

прибирають, а там, де не смітять — це мало закріпити їхнє вроджене

почуття провини, йти на заводи робити стільці, або працювати

двірниками, а у вільний час писати романи, які ніхто ніколи не

надрукує, тому що (бо) це нікому не цікаво, а не через гостроту

забороненої теми, тонни нецікавих романів спалювали вони у своїх

144

пічках, ніким ніколи не написаних романів, які промовляли про себе

подумки у своїй самотності, роздивляючись весільні фотографії

друзів, потім дивлячись весільне відео друзів на смартфоні, цілі

історичні періоди випадали з поля зору, поки вони намагалися

розв’язати питання існування Бога й нарешті піти спати, вічне безсоння не сприяло розв’язанню вічних питань, купував піту в найближчому кіоску і ніс їй, щоб вона, коли прокинеться, могла пити

свою каву зі свіжою випічкою, чомусь саме піта подобалася

найбільше, у неї було плюшеве ведмежа з бантиком на шиї, плюшева панда без бантика, два плюшевих пекінеси — коричневий і

чорний, — плюшева черепаха-подушка і плюшевий кіт, який співав

пісню про папу, якщо його добряче потрусити, — увесь цей звіринець

вона перевозила з собою в будь-які квартири, на які вони переїжджали, разом з улюбленим зібранням творів Агати Крісті — більше вона

нічого не читала, хоча в дитинстві ще подобався Вудхаус і Нечуй-Левицький, але це було колись, — вона просто гладила обкладинки

в книжкових магазинах і вдихала запах нових книжок, ні з чим не

можна було порівняти цей запах, зрештою необхідно створити

аерозоль і розпилювати його в магазині для апетиту читачів, так

само як зараз розпилюють аерозоль з ароматом смаколиків у відділі

хлібних виробів, вона скупила б усі книжки на світі й залишила б

їх у парку, бо їх усе одно нікуди було принести — ось так принести

додому і познайомити з