Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Розуміючи небезпеку свого задуму, він сповна насолоджувався днями спокою. Шлях до Лалаки близький — а подорож чотирьох вершників тривала значно менше часу, ніж поїздка з батьком, чаротворцями, алхіміками та їхніми слугами. Супутників для мандрівки обрав батько зі своїх підопічних. Із Жарраком усі троє спілкувалися стримано і, як йому видалося, трохи боязко.

Один із супутників, молодик зі збіднілого, але все ще сильного в чарі роду Дюр’є з-під Рейме, розпитував, чи справа в Лалаці раптом не така ж, як у селищі при кордоні.

— Ні, маестре Дюр’є, — заперечував Жаррак. — Ми не виграємо війну, якщо будемо знищувати власні міста. Натомість ви з маестрами Оліветом і Буланві допоможете мені у справі стосовно алхімічних підступів.

— Матимемо за честь. — Почувши про підступи ворога, юнак пожвавився.

А вже на в’їзді до міста охоронці не вельми ґречно спинили новоприбулих, аби дізнатися, хто вони, звідки та з якою метою в’їжджають. Жаррак добре знав, як спілкуватися з охороною, бо то найнижчі люди влади. Та виявилося, що наказано перевіряти всіх, хто прибуває до Лалаки: у місті були випадки синьки. Щоправда, лише в Нижній чвертці та в Бідацькій гавані.

Чаротворець погасив тривогу: кілька випадків не мусять перерости в пошесть, та й за синьку часом сприймали звичайну застуду, бо ж починалися вони однаково. Але засторога охоронців Лалаки нагадала йому, що є річ страшніша за батьків гнів: час. Годинник цокотів.

Годинник цокотів — Канре здавалося, що він підганяє її своїми стрілками.

— Я мушу вишивати, — буркотіла Жюссі, коли дівчина змінювала тій вологий компрес на чолі. — Їй-богу, пані старша служнице, мені вже ліпше.

— Не ліпше, — заперечила та, роздратована впертістю молодшої та власною слабкістю: після зілля агонії всю ніч пролежала майже без сну. А вже зрання мусила вставати до роботи, бо хвора не мала сили навіть підвестися з ліжка.

— Якщо я не вишиватиму тітці серветок, вона на мене образиться. А це ж у неї я жила в місті, поки панія не взяли мене на роботу. А як би я собі ту роботу надибала, якби скніла у свому селі?

— Про мене, Жюстіно, хай ліпше твоя тітка образиться, аніж ти вмреш…

— Ото ви смішна, Канре. Я не млосна панночка, аби вмирати.

— Так, ти дуже вперта і язиката дівка з забитого села, куди там панночкам до тебе! А тепер пий цю мішанину. — Канре простягла Жюссі настоянку від аптекаря. — І дякуй, що я з тобою вовтужусь, бо якби то була не я, а Юонна, котра служила тут раніше, ти б зотліла від гарячки, а вона би й оком не повела.

Поки молодша служка слухняно пила настоянку й морщилася від її гіркоти, Канре задумалась над тим, як там колишня співробітниця. Вона рідко згадувала про неї, бо, врешті, між ними ніколи не було особливого тепла чи щирої приязні. Але завзяття Жюссі нагадало про Юонну.

— Моя матір куди кращі зілля бовтала, — мов знавиця ліку, заявила дівчина, допивши все. — Під домом був квітник. А за домом — ліс. Усякого росло — куди більше, як тут. — Дівчина всміхнулася й підняла руку, ніби тяглася до свого дитинства. — Омая і лютена, фіореток цілі кущі й золота оливета…

— Звучить майже як золота оливна гілка, — зауважила Канре.

— То така красива квіточка, зірчаста, пелюсток п’ять… — Жюссі наморщила носа й додала: — Страшна труйка. Поки рання — може стати ліком, а коли вже пуп’янок відкривається — потруїтися найлегше діло. У вас, північних, оливета й не росте, бо їй треба сонечка.

— Я про неї й не чула.

— У нас багато всього росте, про що ваші травники не знають, — з раптовою гордістю додала Жюссі, але тут же зайшлася кашлем, тому Канре наказала їй менше думати про квіти й ліпше спати.

— Досі хвора? — Маестра картинно зітхнула. — Вона вирішила собі всю зиму зробити відпусткою?

— У неї страшна гарячка. Я купила ліків і опікуюся тим, аби Жюссі якомога швидше одужала.

Пані Альвіанні висмикнула руку, на якій служниця полірувала нігті.

— От іще! Ти забуваєш, що є твоя робота, а що ні? А коли й сама підхопиш у неї заразу і зляжеш? Хто шнуруватиме мій корсет і укладатиме коси — Осван чи Катлін? Моя матір, божественні сади хай їй квітнуть, коли яка служка стільки хворіла, без найменшого жалю проганяла її. Так і казала: коли ти задуже хвора, щоби справно служити, то їдь додому, я не маю змоги оплачувати хворощі. І що? Ніхто й не писнув.

Маестра сягнула по трояндові сухоцвіти, які лежали у вишитій торбинці на столику біля її крісла, і вдихнула їхній аромат так поривчасто, ніби виринула з водної глибини й уперше допалася до повітря.

— Ти зрозуміла, нещастя? Я хочу, аби ти трималася якомога далі від Жюстіни. Коли ж вона така хвора, як ти кажеш, то переберися на кілька днів у другий покій по коридору. Там, якщо мені пам’ять не зраджує, нічого немає.

— Там пані Манно зробила склад старого начиння, котре ще може придатися.

— Он як. Гаразд. Тоді в гостьовий покій, де зупинявся мій племінник. Ти й так провела там забагато часу. Може, звідтіля врешті вчасно вранці приходитимеш до мене, нещастя. Бо часом я думаю, що ти щоранку блукаєш домом, не в змозі знайти мою спочивальню.

— А тепер послухай-но мене, дівчино! Будеш роботу робити — не видужаєш. А не видужаєш — маестра тебе прожене. — Канре вирішила застосувати найстрашнішу, на думку Жюссі, погрозу — звільнення.

Проте молодша служка ніяково усміхалася, перебираючи руками тонкі вишиті серветки, й ця усмішка відтіняла глибокі синці під очима.

— Та мені вже ліпше. А можете помогти?

— Як іще?

— Серветки… Їх треба занести тітці. Якщо не занести — вона зла буде. Поможете? А натомість я, коли видужаю, за