Читати книгу - "Атарінья"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З цими словами Нолофінве простягає руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, стискає долоню брата, і усміхається – ледь присоромлено, але весело.
- Я твій напівбрат, - всміхнувся і Нолофінве, - але я хочу стати тобі рідним по духу.
Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити – ти старший, веди – я ітиму
слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!
- Я почув тебе, - мовить Феанаро твердо - хай станеться так…
Цієї миті… Зараз… Ось…
Темрява впала на Валінор.
Весь довгий шлях у пітьмі до пагорбу Короллайре Нерданель думала про те, як умовити…
Умовити коханого пожертвувати собою… Вона-то знала, що жертва не відбудеться, що
Сильмарили вже у Морготових лапах, але сказати про це Феанаро… Він не повірить, та й
що це буде за жертва, замішана на лжі. Він має вибирати сам.
- Обережно,- шепоче Феанаро, - обережно, мій Ясний Вогонь…
В тому житті вона йшла поміж Ельдар, тримаючись за руку Магтана. Феанаро був десь
попереду. Нині вони переплели пальці, наче перед весіллям… Знак радості – знак біди…
Пагорб Короллайре… Камені Кола Судьби… Покорчені тіні на вершині пагорбу – все, що зосталося від Двох Дерев… Згусток світла, що став жіночою постаттю… Мати
Яванна, Валіе Яванна, оплакує своїх дітей…
- О, як же їй має бути боляче, мій meldo… Це все одно, як би ми втратили наших Сімох
і Тьєлпе…
- Ти мати, - голос Феанаро незвично лагідний, - ти маєш це відчувати серцем…
- О, моє серце… Його пронизало дев’ять мечів…
- Про що ти говориш, мій Ясний Вогонь?
- Яванна втратила Дерева, я боюсь втратити вас…
Як мати загиблих дітей обіймала Яванна на верхівці пагорба Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте
та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за
ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.
У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. І тут з кургану донісся голос
Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:
- О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!
Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.
- Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише
один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні –
в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я
мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе…
Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…
Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з
обіймів, але вона вимовила:
- Meldo… Не покидай мене…
Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках
дерев:
- Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?
Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка
стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:
- Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила
світло для твоїх Каменів?
72
- Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є
Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро
поміркувати в спокої.
- Meldo - чує Нерданель свій голос.
-
О, ти теж на їхньому боці, ти теж…
- Meldo… якби це загинули наші сини… Ти
віддав би Сильмарили за Сімох?
- Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав
би…
- Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для
них порятунку.
- Я не зможу повторити цієї роботи,
vanimelde…
Я
зійду
до
Мандосу,
втомившись життям, як це зробила моя
мати…
- Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди
буду поруч…
- Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти
не пробачила…
- Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше
ніколи не покину вас…
- Не покинеш – мене?
- Не покину тебе… Не покину синів… Не
покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до
Мандосу. Покину творити… Знищу свої
скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до
вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…
- Я рятую… дітей…
- Погоджуйся, Феанаро…
- О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо
мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих
дрібничок… Нам, дев’ятьом… Якби ти не стояла отут біля мене, і не тримала мене за
руку, я не наважився б ніколи.
Шелест вітру в принишклій траві:
- То ти вирішив, Куруфінве Феанаро Фінвіон?
- Я вирішив… Задля порятунку… дітей… віддам…
- Ти висловив свою волю, - прошепотіло зоряне сяйво, - і ми її зрозуміли.
- Я їду до Форменосу зараз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атарінья», після закриття браузера.