Читати книгу - "Грона гніву"

Ел відірвався від роботи:

— А вантажівка?

— О Ісусе Христе! То й не вантажівка була. Колимага, верх одпиляний, там і сковорідки, і матраци, і кури, і діти. На Захід їхала, як усі, ти ж знаєш. Оцей просвистів біля нас, дев’ятдесят на годину, на двох колесах об’їхав — а навстріч машина. Він об’їхав — а тут як у вантажівку вріжеться. Їхав так, наче надудлився. Ісусе, так у повітря все й полетіло — і постільна білизна, і кури, і діти. Один малюк загинув. У житті такого місива не бачив. Ми під’їхали. Старий, що за кермом вантажівки був, просто стояв і втупився на трупик. І ні слова не діб’єшся. Німий як стовп. Боже Всемогутній, уся дорога сім’ями комашиться — на Захід їдуть. Ніколи ще стільки не бачив. І щодня гірше й гірше. Кортить знати, звідки, чорт забирай, вони беруться?

— Цікаво, куди вони всі їдуть,— сказала Мей.— Іноді до нас завертають по бензин. Але, крім нього, мало що купують. Люди кажуть, що то крадії. Але в нас нічого просто так не валяється. Нічого в нас не крали.

Великий Вілл, жуючи свій шматок торта, подивився на дорогу крізь затягнуті сіткою вікна.

— Ну, краще майно своє все на ланцюжку тримати. А ось, по-моєму, хтось із них їде.

«Неш-седан» 1926 року втомлено повернув з дороги. Усе заднє сидіння було майже доверху завалене мішками, каструлями і сковорідками, а на самій горі під стелею підстрибували два хлопчаки. На даху автомобіля були матрац, складений намет, а жердини від нього — прив’язані до підніжки. Машина пригальмувала біля бензоколонки. Темноволосий чоловік з вузьким, як лезо сокири, обличчям повільно вийшов звідти. І двоє хлопчиків з’їхали з багажу та зістрибнули на землю.

Мей обійшла стійку і стала у дверях. Чоловік був одягнений у сірі вовняні штани й синю сорочку, з темно-синіми плямами поту на спині та під пахвами. Хлопчики були вбрані в самі комбінезони, подерті, порвані. Волосся в них було біляве і стояло сторч, від чого голівки здавалися круглими. У порах облич засів пил. Діти попрямували до брудної калюжі під шлангом і почали длубати багно пальцями ніг.

Чоловік спитав:

— Можна ми візьмемо трохи води, мем?

Лице Мей затьмарилося досадою.

— Звісно, можна.— І вона кинула через плече: — Очей зі шланга не спускатиму.

Вона спостерігала, як чоловік повільно відкручував кришку радіатора, а потім вставив туди шланг. Жінка в машині — білявка — сказала:

— Поглянь, може, тут дадуть.

Чоловік вимкнув шланг і закрутив кришку. Хлопчики взяли шланг, поставили вертикально і почали спрагло ковтати воду. Чоловік зняв темний замазаний капелюх і з дивним смиренням став перед затягнутим сіткою вікном.

— Чи дозволите ви купити у вас буханець хліба, мем?

— Тут тобі не продуктова крамниця,— відрізала Мей.— У нас хліб — для сендвічів.

— Знаю, мем.

Його смирення було наполегливим.

— Нам треба хліба, а навкруги, кажуть, і скибочки не купиш.

— Якщо все продаватимемо, то без хліба лишимося,— голос Мей уривався.

— Ми голодуємо,— сказав чоловік.

— Може, сендвічів купите? Ми хороші робимо, ще й гамбургери є.

— Ми, звісно, з великою радістю зробили б це, мем. Але не можемо. У нас на всіх лише десятицентовик.— І засоромлено сказав: — Ми зовсім на мілині.

— Ніякого хліба за десять центів у нас не купиш,— сказала Мей,— лише за п’ятнадцять.

— Боже праведний, Мей,— пробурчав у неї за спиною Ел,— ну дай їм хліба.

— Роздамо — а нову партію привезуть бозна-коли.

— Бозна-коли — ну то й чорт з нею,— сказав Ел. І похмуро задивився на картопляний салат, який розмішував.

Мей знизала наллятими плечима і глянула на водіїв вантажівок, аби показати їм, що вона не проти.

Вона тримала двері відчиненими, і чоловік зайшов туди, несучи з собою запах поту. Хлопчики протиснулися за батьком; їм у вічі одразу впали цукерки, і діти прожогом прикипіли до солодощів — не з апетиту, чи з надії, чи навіть з бажання, а просто з якогось подиву, що такі речі взагалі існують. Хлопці були однакові на зріст, зі схожими обличчями. Один почухав замурзану ногу пальцем другої. Другий щось нишком прошепотів, і обидва сунули стиснуті кулаки в кишені синіх штанців — так, що тканина напнулася.

Мей відімкнула шухляду і дістала згорточок у навощеному папері.

— Оце буханець за п’ятнадцять центів.

Чоловік насунув капелюха собі на потилицю. У відповіді звучало те ж наполегливе смирення:

— Чи була б ваша ласка врізати нам хліба на десять центів?

Ел зарикав:

— Чорт забирай, Мей, та дай їм весь.

Чоловік обернувся до Ела.

— Ні, ми купимо на десять. Ми зрозуміли, що тре’ все до цента розраховувати, інакше Каліфорнії не дістанемося.

— Можете взяти за десять,— приречено сказала Мей.

— Ми не грабіжники, мем.

— Та беріть. Раз Ел дозволя, значить, беріть.

Вона штовхнула буханець у навощеному папері через прилавок. Чоловік дістав із задньої кишені шкіряну калитку на зав’язках і став їх розмотувати. Там було напхано срібного дріб’язку і засмальцьованих купюр.

— Мо’, вас дивує, що ми так затягуємося,— мовив він.— Нам тре’ тисячі миль їхати, і хтозна, як житимемо в дорозі.

Він поліз до калитки вказівним пальцем, намацав десятицентовик і вийняв. Коли чоловік поклав монету на прилавок, то помітив, що випадково прихопив ще цент. Він збирався кинути цент назад до калитки, але раптом його погляд упав на хлопчиків, які не зводили очей з цукерок на стійці. Чоловік поволі підійшов до них. Він указав на довгі смугасті палички льодяників з м’яти-холодянки.

— Ці цукерки за цент, мем?

Мей озирнулася та поглянула.

— Які саме?

— Отам, такі смугасті.

Хлопчики задивились їй в обличчя, зачаївши подих; їхні ротики напіврозтулились, а оголені тільця напружились.

— А, ці. Ні — дві штуки на цент.

— Добре, дайте два, мем.

Він благоговійно поклав мідяк на стійку. Хлопчики ледь чутно видихнули. Мей дістала великі палички.

— Беріть,— сказав чоловік.

Вони боязко наблизилися, кожен узяв паличку, але опустив руки, не дивлячись на льодяники. Але діти дивились один на одного, тамуючи збентежений усміх у куточках вуст.

—