Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Тому для стількох з роду Ґаврі та Воркіттів убити Лукаса Бічема, спалити і облити бензином за те, чого він не робив, — це одне, але для Ґаврі вбивство його брата — це інше.

— Так, — сказав дядько.

— Ви не можете так казати, — мовив він.

— Так, — сказав дядько. — Не убий — сказано у заповіді, і навіть якщо ти це зробиш, сама заповідь усе одно лишиться бездоганною і незаплямованою: Не убий — і, хтозна, може, у майбутньому ти і не вб’єш. Але Ґаврі не повинен убити брата Ґаврі — тут немає жодних «мабуть», «може», і наступного разу не буде такого, що Ґаврі, може, не вб’є брата Ґаврі, тому що не буде першого разу. І так не лише для Ґаврі, але й для всіх: для Стівенса і Маллінсона, для Едмондса і для МакКасліна теж; якщо ми не віритимемо, що це означає не просто «не слід», але й «не повинні», і не можна, щоб якийсь з Ґаврі чи Інґремів, чи Стівенсів, чи Маллінсонів може пролити кров Ґаврі чи Інґрема, чи Стівенса, чи Маллінсона, і я сподіваюся, колись ми дійдемо до «Ти не повинен убивати взагалі», де життя Лукаса Бічема буде в безпеці не всупереч тому, що він — Лукас Бічем, а тому, що він — це він.

— То вони тікали від того, щоб не лінчувати Кроуфорда Ґаврі, — сказав він.

— Вони не лінчували б Кроуфорда Ґаврі, — відповів дядько. — Там їх було забагато. Хіба не пам’ятаєш, як вони з’юрмилися перед в’язницею і весь Майдан заполонили вранці, вірячи, що це Лукас вистрелив у спину Вінсону Ґаврі, але не думаючи зачіпати Лукаса?

— Вони чекали, що прийдуть оті з Четвертої дільниці та зроблять це.

— Я ж це й кажу — на мить приймемо, що це правда. Ця частина з Четвертої дільниці, звідки Ґаврі та Воркітти, та ще четверо чи п’ятеро інших, які б нікому з Ґаврі чи Воркіттів і плювка тютюну пожувати не дали, і ті, хто прийшов просто побачити кров — цих замало, щоб утворити стадо. Але не те, коли вони всі разом, тому що є проста точка відліку, в якій стадо саме себе знищує та скасовує, тому що воно, мабуть, завелике для мороку в тій печері, де саме себе породило, — у печері не надто великій, щоб сховати юрбу від світла, — і зрештою стаду, до вподоби це йому чи ні, доведеться подивитися на себе, або, може, тому, що в людському тілі вже недостатньо крові, от як арахісовий горішок полоскоче та збудить апетит одного слона, але не у двох і не у десятка. Або, може, тому, що людина перейшла до стада від маси, яка знищує стадо, всмоктує його у метаболізмі, тобто коли стає забагато людей навіть для маси, звідти знову виходить людина, здатна охопити поняття співчуття, правосуддя, справедливості та сумління, навіть якщо це тільки спогад свого тривалого болісного прагнення досягти їх або принаймні досягти ясності, безхмарних небес, всесвітнього світла.

— Отже, людина завжди має рацію, — промовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Вона намагається мати рацію, якщо ті, хто використовує цю людину для своєї влади та звеличення, дають їй спокій. Співчуття, правосуддя, справедливість, як і сумління — це більші переконання, ніж божественність окремої індивідуальності (ми в Америці спаплюжили це як національну релігію нутрощів, завдяки якій людина не зобов’язана бути відповідальною перед своєю душею, тому що звільнена від душі, перед якою мала би бути відповідальна, а натомість приречена бути статичним спадкоємцем від народження до неминучого одруження, автомобіля та радіо у власність, і пенсії у старості), але віра у божественність її нескінченності як Людини; поміркуймо, як легко було б для них звернути увагу на Кроуфорда Ґаврі: не стадо, яке швидко рухається у темряві, постійно стежачи з-за плеча, але одна неподільна громадська думка, що мов арахісовий горішок безслідно зникає під узгодженим тупцянням усього стада, і навряд чи бодай один слон знав, що той арахісовий горішок насправді там був, бо головна причина для стада — те, що закривавлена рука окремої індивідуальності, яка, власне, і розірвала зашморг, може зникнути назавжди в одному нерозривному безіменному братстві, де, у цьому разі, немає причин мучитися безсонними ночами, ніби кату, якому заплатили за його обов’язок. Вони не хочуть знищити Кроуфорда Ґаврі. Вони зреклися його. Якби вони його лінчували, то просто позбавили б життя. Те, що вони зробили, насправді ще гірше: вони позбавили його взагалі всіх можливостей, його громадянського права бути людиною.

Він так і не поворухнувся.

— Ви адвокат. — Потім він промовив: — Вони не тікали від Кроуфорда Ґаврі чи Лукаса Бічема. Вони тікали від самих себе. Вони тікали додому, аби з головою сховатися під ковдрою від власної ганьби.

— Чиста правда, — відповів дядько. — Хіба я це весь час не казав? Там їх було забагато. Цього разу їх було досить, аби втекти від власної ганьби, визнати нестерпною єдину альтернативу, яку мало би стадо через те, що таке мале, і через свої (як воно вважає) таємність і щільність, і через те, що воно, знаючи як абсолютну відсутність довіри одне до одного, обрало б швидку і просту альтернативу — викоренити знання про свою ганьбу, знищивши очевидців. Тому це, як ти волієш казати, змусило їх тікати.

— Вас і містера Гемптона лишили прибирати блювотину, чого й пси не роблять[39]. Хоча, звісно, містер Гемптон — цеповий пес, якому платять, і вас, гадаю, теж можна так назвати. Але ж не забувайте і Джефферсон, — додав він. — Вони хутенько забираються геть, так, що й оком не моргнеш. Звісно, декого я не зміг помітити, бо тоді ще не минуло досить часу опівдні, аби позачиняли крамниці та майнули додому — ось він, шанс спродати щось одне одному бодай за нікель.

— Я сказав: Стівенс і Маллінсон теж, — мовив дядько.

— Не Стівенс, — відповів він. — І не Гемптон. Бо треба тут когось, хто міг би це завершити, треба когось з лудженим шлунком, аби витерти підлогу. Шериф має зловити (або намагатися, або сподіватися, що зловить, або