Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

Александров приїхав вчасно. Він був явно задоволений відрядженням у Берлін: добові видавали у східнонімецьких марках, тож можна було привезти презенти й закупити дефіцитні товари. Дізнавшись, що Александров супроводжуватиме його в Берлін, Сташинський занервувався. Це зменшувало шанси на втечу і збільшувало ймовірність, що його спіймають. Він дав Александрову конверт із документами і паспортами, крім тих, що лежали в кишені. Про документи на Лемана і Сташинського Александров не спитав.

Вони поїхали на військовий аеродром під Москвою і кілька годин чекали на виліт. Сташинського шокували слова Александрова. Той сказав, що комітет розглядає дві версії смерті хлопчика. Перша: не обійшлося без американської або західнонімецької розвідки, які могли вбити дитину, щоб виманити Сташинського в Берлін і схопити його. Друга: до смерті сина якось причетна Інґе, можливо, вона хотіла в такий спосіб викликати Богдана в Берлін після того, як попередні спроби не вдалися. Богдан не знаходив собі місця: після всього, що він пережив у КДБ, це була остання крапля. Невже ці люди справді думають, що мати може вбити дитину заради здійснення своїх бажань?!

Богдан перепитав: «Ви ж не стверджуєте, що моя дружина замордувала дитину?» Куратор почав його заспокоювати. Мовляв, вони професійні розвідники, треба берегти холодну голову і зважувати всі можливості. Незабаром вони все дізнаються. Зараз у них недостатньо інформації, тож слід бути обережними: всяке можливе. «Він сказав мені, що, зважаючи на обидві можливості, необхідно, щоб мене весь час охороняли, і з цією метою він вислав автомашину зі співробітниками КҐБ», – згадував Сташинський. Шанси втекти танули на очах. Було зрозуміло, що за ним наглядатиме не тільки Александров, а й цілий загін чекістів.

У польоті Богдан мав про що подумати. Вони приземлилися на аеродромі Шпремберґ за сто сорок кілометрів на південний схід від Берліна. Там їх зустріли працівники КДБ, один із них вів зв’язок з Інґе. Імені цього сивого чоловіка Богдан так і не дізнався. Він був не задоволений тим, що Богдан уже зателефонував Інґе з Москви і попередив про свій приїзд, – це, за його словами, було передчасно. Далі ще одна неприємна новина: Богдан весь час житиме у Карлсхорсті, але Інґе може ночувати у нього скільки завгодно. Сивий оперативник сказав, що ситуація у Берліні постійно погіршується, те саме говорив генерал Баришніков у грудні. Місто стало «злочинним кублом», сказав він Сташинському. Крім того, про нього ніби наводили довідки якісь підозрілі люди, що збігалося з версією Баришнікова, ніби на слід Сташинського вийшла західна розвідка. І туманні обставини смерті хлопчика тільки заплутували ситуацію. Наостанок – Богданові не можна зупинятися у родичів дружини в Дальгові[236].

Богдан змирився з обставинами, але не збирався чекати, доки КДБ вирішить, що йому можна зустрітися з Інґе. Він хотів зателефонувати їй і побачитися одразу. Хіба не для цього його відпустили в Берлін? Сивий мусив погодитися. Ввечері 10 серпня Сташинського відвезли в Дальгов на «зовнішній» околиці Західного Берліна[237].

25. Берлін

У вівторок 10 серпня 1961 року, якраз коли Сташинський вилетів у Східну Німеччину, москвичі жадібно читали ранішні газети. Преса рапортувала про урочисту зустріч на Красній площі Германа Титова, майора військово-повітряних сил СРСР. Титов став другим радянським космонавтом. Першим 12 квітня того ж року планету облетів Юрій Гагарін – він провів у космосі 108 хвилин. Титов пробув на орбіті двадцять п’ять годин і облетів Землю сімнадцять разів – новий радянський рекорд. Американці запустять свою людину в космос тільки в лютому 1962-го.

На Червоній площі Титова вітав і Микита Хрущов, досягнення радянської космічної індустрії він ставив у заслугу й собі. Хрущов наголошував, що радянська космічна програма має мирний характер: «Космический корабль “Восток 2” нес на борту не атомные бомбы, не какое-либо другое смертоносное оружие. Как на других советских искусственных спутниках земли и космических кораблях, на его вооружении находились мирные научные приборы». Генсек натякав на подвійне призначення радянських ракет: «Наши мощные ракеты, равных которым нет ни в одной стране, используются для решения мирных задач». У тому ж номері «Правди» надруковано рапорт Титова; якщо читати між рядків, він закінчувався словами, які не обіцяли нічого доброго західним країнам: «Готов выполнить любое задание партии и правительства». Вирішувати, що буде в наступному завданні – «мирные научные приборы» чи ядерні бомби, мало радянське керівництво[238].

Це була вже друга велика промова Хрущова за якихось три дні. Сьомого квітня він виголосив на телекамеру набагато довший і войовничіший спіч. Два тижні тому, 25 липня, Джон Кеннеді (минуло півроку його каденції) теж виступив з промовою, і виступ Хрущова був реакцією на слова американського президента. Кеннеді констатував дедалі більше напруження довкола Берліна. Він сказав американській аудиторії, що розуміє занепокоєння Радянського Союзу безпекою в Центральній Європі і готовий до переговорів про Берлін, але відкидає мову ультиматумів, яку постійно вживає Хрущов, домагаючись, що західні союзники вийшли із Західного Берліна. Щоб продемонструвати, що Сполучені Штати не залякаєш, як це намагався зробити Хрущов на віденському саміті на початку червня, Кеннеді оголосив, що звертається до Конгресу з проханням виділити додатково понад три мільярди доларів на оборону і створює вісім нових дивізій армії США. «Ми хочемо миру, але не здамося», – войовничим тоном заявив президент. Кеннеді прагнув покращити свою репутацію всередині країни, його вважали слабким і нерішучим політиком: він не наважився підтримати з повітря збройне висадження кубинських емігрантів на «острів свободи», та операція проти Фіделя Кастро закінчилася нищівною поразкою.

Промова Кеннеді розлютила Хрущова. У телевізійному зверненні від 7 серпня посвіжілий після чорноморської відпустки Хрущов порівняв Берлін із Сараєвом 1914 року. Згадав генсек і Другу світову, натякнувши, що радянські дивізії можуть зупинити американську загрозу ще на західному кордоні країн соціалістичного табору. Він згадав недавню московську зустріч керівників країн Варшавського договору, які підтримали вимоги СРСР вивести західні війська із Західного Берліна і дати столиці статус «вільного міста» у складі НДР. Не згадав він іншого, зокрема того, що на цій зустрічі було ухвалено рішення збудувати стіну довкола Західного Берліна та раз і назавжди розділити місто.

Коли Хрущов записував цю промову, лідер Німецької Демократичної Республіки Вальтер Ульбрихт розбирався з планами обнести «вільне місто» колючим дротом і бетонною стіною. Він давно повідомив Хрущову, що не бачить іншого способу зупинити потік своїх громадян на Захід. Хрущов погодився. Він сказав комуністичним лідерам Східної Європи, що на кону власне існування НДР, а отже й існування всіх