Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 25. Сутність речей

Місяць висів скраю неба. Здавалося, ніби хмари заважають йому піднятися на небосхил. Вони накочували, занурюючи навколишній світ у сіру темряву. Але світла було достатньо, щоб розгледіти, куди йти й не врізатися у щось.

Мені пощастило – Боб був сам. Принаймні, коли я вибралася з кімнати, що слугувала мені в’язницею, нікого не зустріла. Приміщення знаходилося у старій занедбаній будівлі, схожій на покинуті склади чи щось типу того. Не було ні часу, ні необхідності розбиратися. Поблукавши кілька хвилин коридорами, де гулко відлунювали будь-які звуки, я дісталася виходу. Щосекунди оглядаючись, чи, бува, ніхто не переслідує, я важко дихала, спотикалася, але йшла вперед. З переляку мені здавалося, що Боб наздоганяє і хапає, тоді я шарахалася вбік, лякаючись власної тіні. Від адреналіну, що досі вирував у венах, серце гупало у грудях, ніби хотіло вистрибнути, кров шуміла у вухах, у носі стояв її запах, металевий і нудотний. На колись білому комбінезоні не залишилося жодного світлого місця. А руки… мої руки…

Ні. Не зараз. Я повинна дістатися безпечного місця, а потім вже думати.

Отже, короткими перебіжками, уникаючи відкритого простору, якого тут й так було обмаль, ховаючись у тіні чорних споруд, притискаючи до себе червоні туфлі, ніби це найдорожчий скарб, я пересувалася невідомим районом. Занехаяні будівлі, зруйновані паркани, гори сміття, розібрані до стану скелетів автівки – нічого не було мені знайомим. Я рухалася навмання, благаючи небеса, щоб ніхто не зустрівся на моєму шляху. Не знаю, чи почули вони мене, особливо після того, що я зробила, чи мені просто дико пощастило, але вибралася на дорогу. Уздовж де-не-де блимали вивіски дешевих магазинчиків на кшталт відеопрокату для дорослих. Було схоже на те, що цей район застиг у часі ще з вісімдесятих. Жодного знайомого орієнтиру.

Зупинившись біля вітрини, за склом якої темніло провалля незрозумілого призначення, я упіймала своє відображення. Неонове світло від сусідньої вивіски падало на мою тремтячу фігуру, створюючи химерний образ як з фільму жахів. Так, я стовідсотково зараз скидалася на маньячку: потойбічний погляд запалених очей, порізана одна щока, розпухла і синя – інша, розкуйовджене сплутане волосся, закривавлені груди і руки по лікті. Я відсахнулася, лякаючись сама себе. Цей образ переслідуватиме мене у сновидіннях.

Я зробила крок назад. Ступні, поколоті і в деяких місцях порізані, боліли, та я відкидала цей біль, глушила його, як і будь-які прояви того, що могло б завадити мені дістатися додому. В деякому замішанні я дивилася на свої туфлі, розуміючи, що мені потрібно позбутися їх як знаряддя вбивства. Та чомусь не могла примусити себе зробити це. Я мушу їх десь закопати, бо якщо викину у сміттєвий бак, завжди існує вірогідність, що їх знайдуть і пов’яжуть мене з…

Ні. Не зараз.

Я відсторонено продовжувала розмірковувати, ніби це не мене стосувалося, а персонажа кримінального серіалу.  Там так чудово розв’язували найзаплутаніші злочини, так легко знаходили винних, що мій мозок зараз гарячково шукав можливий вихід. Принаймні на цю хвилину.

Вулиці були порожні і це заспокоювало. Але куди йти?

Я спробувала підійти з іншого боку. Навряд чи Боб привіз мене на інший кінець міста. Скоріше за все, то була занедбана територія одного з так званих депресивних районів міста. Мені не доводилося, звісно, у таких бувати, але в Нью-Йорку тільки глухий не чув про такі. Я ще раз озирнулася. Так і є. На захмареному обрії, де відбив собі частину неба місяць, височіла вдалині потворна безлика громадина праджекта – соціального житла, з кількома прожекторами на даху. 

Що далі, то гірше. Дивно, що досі мене не перестріла парочка негрів із цілком очевидними намірами. Шоправда, грабувати у мене не було чого, але залишалася я сама.

Я так і застигла на одному місці, не знаючи, куди рухатися далі. Будь-який шлях здавався неправильним, але стовбичити тут теж не варіант.  

Чорт! Ніч минала. Кожної секунди я могла потрапити в чергову неприємність. Ну от, про вовка промовка. З-за рогу сусідньої вулиці з’явилася машина з червоними і синіми блимавками на даху, їхала повільно. Патрульні, що сиділи всередині, поволі розглядали околиці. Якщо я зараз побіжу, мене точно спіймають. У голові задзвеніли тривожні дзвіночки. Перша інстинктивна дія – тікати. Але неймовірним зусиллям волі я примусила себе залишатися на місці. Як в уповільненій зйомці, я позадкувала до стіни й у момент, коли в автівки фари перемкнулися з дального на ближнє світло, різко присіла, притулившись спиною до сміттєвого бака і заглиблюючись між кількома чорними пакетами з чимось дуже смердючим. Я скрутилася в неможливій позі, затулила рот і ніс долонями, намагаючись не дихати і не створювати найменших рухів.

Поки патрульні проїжджали повз, я встигла сто разів померти від переляку. Промайнула думка, що, можливо, мені не варто було ховатися, а здатися одразу і одним махом покінчити з цією жахливою ситуацією. Гарний адвокат вибудує правильний захист – це була самооборона. Але дещо таки краяло мене, мучило і викликало докори сумління, що, ніби спалахи, пробивалися у мозку крізь мій афективний стан – я могла не вбивати. Оглушити, штовхнути, поранити в інше місце, але не вбивати.

Ні. Не зараз. Я не можу дозволити собі засумніватися у правильності вчиненого, інакше я звідси ніколи не виберуся.

Хвилини спливали, я трусилася між мішками зі сміттям, поліцейська автівка, наче знущаючись, їхала, здається, зі швидкістю десять кілометрів на годину. Минула вічність, поки вона зникла за рогом наступної вулиці. Я полегшено видихнула, насилу підвелася і пішла у протилежному напрямку. 

Волочила ноги, наче не мої були, а пришиті, причому поганими нитками, що норовили відірватися після кожного спотикання. Боліли і пекли. Мабуть, я залишала по собі криваві сліди, не знаю, не дивилася, просто йшла вперед, не зупиняючись, ні про що більше не думаючи. Адреналін і страх, що підживлювали мене протягом останнього часу, вичерпалися, і тепер я відчувала у всій повноті й спрагу, й голод, й повне знесилення як фізичне, так і моральне. Я втратила орієнтири, простувала без напрямку, ніби в якомусь вакуумі, де дорога здавалася нескінченною і позбавленою сенсу.