Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Якоїсь миті мій кволий розум зафіксував чорну автівку, що пригальмувала біля мене. Я ковзнула байдужим поглядом і потеліпалася далі. Та, очевидно, моя страшна персона зацікавила водія, бо він опустив скло і покликав:

– Міс Валенсія? Це ви?

– Джеймісон? – хотіла спитати, але з горла вирвалися каркаючі звуки.

– Міс Валенсія? Що з вами? Ви в порядку?

Водій Нейта вискочив з машини, оббіг її та став переді мною. 

Ну чому люди завжди ставлять такі дурні питання? Перед тобою – закривавлена дівчина, страшна, мов сама смерть, чи може вона бути “в порядку”?

– Ні, не в порядку.

– Ви поранені?

Він обдивився мене з усіх боків, потім відкрив дверцята і всадив на заднє сидіння.

– Н… не знаю, можливо.

– Не хвилюйтеся, тепер все буде добре.

Я хотіла засміятися з цього твердження, саркастично і голосно фиркнути, натомість з мене вийшов тихий видих. 

– Містер Нейт усе місто перевернув догори дриґом, шукаючи вас.

– Погано шукав. – Машина рушила. – Куди ми їдемо? В лікарню? Не треба, – заперечення вийшло слабким і непереконливим.

Але Джеймісон мене не слухав. Він зателефонував комусь. Втім, я чудово знала кому – містеру Нейту. Краєм вуха чула уривки розмови:

– Я знайшов її… Не дуже… Так, зрозумів. Буду якомога швидше.

І хоч я вже була не здатна нормально розмірковувати, до мене дійшло, що Джеймісон везе мене до брата. Що ж, може, так і краще. Додому не можна – Джуд влаштує істерику чи з’їде з глузду, побачивши мене у такому стані. Тим більше Нейт зараз був єдиний, кому я могла довіритися, кому я могла розповісти правду, якщо зважуся на це. Якщо зважуся. 

Усупереч моїм очікуванням Джеймісон не став більше нічого розпитувати. Вишколений за роки служби шофер, мовчазний і розуміючий більше, ніж можна уявити, віз у чітко визначеному напрямку – до господаря.

Я відкинулася на спинку сидіння, апатично втупившись поглядом у сиву потилицю попереду. Якби Джеймісон знав, що я накоїла, чи сидів би так само незворушно, спиною до мене? Чи підставив би отак свою відкриту шию? 

Я поглянула на свої плямисто-чорні у напівтемряві руки, що як і раніше стискали туфлі. Я відчувала, як смикаються повіки і губи, дрібно здригаються пальці з поламаними нігтями, сіпаються ноги і все тіло. Відсторонено подумала, що впадаю у шоковий стан. 

Вбила. Ти вбила людину, Валенсіє. Тобі один шлях – за ґрати, а ти тікаєш, ховаєшся за спиною могутнього брата, свого героя, що обіцяв захистити від усіх бід. Але він не зможе захистити тебе від самої себе, власного сумління, що починало поволі зжирати. 

Що відчуває людина, коли позбавляє життя іншого? Хтось входить у смак і бажає повторення, відчуваючи себе богом на землі, що має владу забирати або ж дарувати життя. Хтось крається докорами сумління, воліючи здатися у руки правосуддя, щоб очиститися і понести заслужену кару. Хтось звертається до Бога, сумлінно випрошуючи прощення за скоєне. Хтось зачиняється всередині себе, сподіваючись таким чином замкнути злочин і не дати йому шансу вийти назовні, зробити так, ніби його і не існує. До якої категорії належала я? 

До сьогодні я у найстрашнішому кошмарі не могла уявити, як поводитимусь у подібному випадку. Та й хто у здоровому глузді таке уявлятиме? Ми всі вважаємо себе не здатними на вбивство, допоки доля не поставить нас перед вибором – ти або інший. Я обрала себе, натомість стрибнувши у прірву. Чи існувало для таких, як я, вороття? Не думаю. Вбивство, яке б воно не було – навмисне чи випадкове – змінює назавжди. Ніколи ти вже не станеш тією, що була раніше, Валенсіє. Ніколи.

У підземному паркінгу було тихо і порожньо. Джеймісон провів мене до самих дверей квартири Нейта, вручивши братові з рук у руки. Нейт, у футболці і накинутому зверху халаті, швидко дав якісь вказівки водію і той так само швидко випарувався.

– Це твоя кров? – спитав Нейт, насилу стримуючись.

Його темні очі кидали блискавки, за якими ховалося неабияке хвилювання. Він ледве розчепив мої пальці, звільнюючи їх від предметів, за які я чіплялася, мов потопаючий за рятівний круг. Кинув на підлогу.

– Сандра не зрадіє, побачивши таке поряд зі своїм взуттям.

– Сандра тут більше не живе, – відчеканив Нейт.

Я що, сказала це вголос?

Брат провів пальцями по моєму обличчю, ніби вивчаючи недоліки, що на ньому з’явилися. Я втягнула повітря крізь зуби, коли він торкнувся порізу.

– Болить?

– Так.

– Виглядаєш паршиво, – констатував очевидне.

У звичних обставинах я б на таку заяву відреагувала відповідним глузливим висловом на його адресу. Але зараз… Впала. Рухнула під босі ноги мов підкошена.

Нейт не встиг мене підхопити. Він взагалі давно не встиг. 

Запізнився. 

Дозволив мені стати вбивцею. 

Довгоочікуване забуття нарешті занурило у пітьму.