Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

З узлісся я бачив вози, що збилися, навколо яких клопотали візники. Ці особливо не рвуться в бій. Потім трохи більше дюжини арбалетників. Ці теж стояли без діла. У ближній сутичці від них толку мало, а стріляти, коли й свої та вороги змішалися в одну купу, все одно, що навмання: не вгадаєш, куди болт потрапить.

А ось далі була справжнісінька купа-мала. Крики, хрипи, брязкіт сталі… Нічого не розбереш. Адже обладунки у всіх, більш-менш схожі. Лати, кольчуги… Вся різниця — темні камзоли кнехтів і яскравіший одяг їхніх супротивників. Але це так, роздуми. Насправді, все зрозуміло. Хто ще, крім росичів, міг стати впоперек дороги лицарям?

Запитання в іншому: звідки вони взялися? Ну, ніяк Добриня не встигав за одну добу обернутися і привести князівську дружину. А судячи з того, що вдавалося побачити, — кнехтам протистояло не ополчення, а важко озброєні воїни. І не аби як протистояло, а, незважаючи на меншість, билися з німцями на рівних.

Ось тільки було видно, що це ненадовго. Хто б що не казав, а за часів холодної зброї, при більш-менш однаковому вишколі, кількість відігравала вирішальну роль.

Мені добре було видно, що, використовуючи чисельну перевагу, кнехти поступово обтікають дружинників з боків і ось-ось візьмуть у кільце. А далі, питання лише завзятості та часу. Вимушені битися на всі боки, росичі приречені на поразку. А якщо, всупереч усьому, якось вирвуть перемогу, то заплатять за неї таку ціну, що й подумати страшно. У живих залишаться одиниці.

А отже, нема чого відсиджуватися.

Ось тільки я не сподівався на повноцінний бій. Думав, вискочу знову несподівано, зламаю ще кілька возів і відважно ретируюсь. Це тільки здається, що для мене всі ці перетворення та геройствування в тілі велетня, одна суцільна розвага. Насправді — сил забирає, мамо не журись. Щоразу відчуття, немов напіввагон гусеничних пальців самотужки розвантажив. Угу, є з чим порівняти. Підробляв пару разів у тому — першому житті, коли кишенькових грошей на дівчат не вистачало. Нічого приємного... принаймні, дівчата, після такої праці, раніше, ніж через добу, точно не в тему.

Ну та вибору немає. Стояти осторонь, коли «наших б'ють», не годиться за будь-яких розкладів.

Відступив на пару кроків, швидко скинув одяг, заплющив очі і повернувся думками до Ведмежого Кута. Тієї миті, коли ми із Зорицею вийшли на згарище. Щоб розлютитися ... Так легше і швидше трансформуватися.

Допомогло… За три хвилини я вже виходив з лісу з черговим висмикнутим з коренем деревом у руках.

Нової тактики винаходити не став, — вдерся в обоз. Та так, що тільки тріски полетіли в різні боки.

Винищити ціле військо не реально, будь ти хоч тричі велетнем. Ті ж лицарі, в таранній кінній атаці, піднімуть мене на списи, як жука переростка. Не дарма ж вони в усіх казках навіть драконів б’ють. Але підняти в тилу шум, крик, паніку… Відволікти на себе хоча б частину кнехтів. Це цілком реально.

І завдання я виконав.

Ледве пролунав тріск ламаних возів, та відлетів у бік незграбною лялькою перший з обозників, як інші підняли такий вереск, що навіть шум битви заглушили. Мабуть, ще добре пам'ятався нічний напад.

— Огр! Огр! Рятуйтеся хто може!

Обозники кинулися навтьоки, не припиняючи репетувати, а ось арбалетники навпаки — почувши крики і шум позаду, почали повертатися в мій бік і скидати арбалети. Але страх перед чудовиськом поганий помічник. Стрілки так поспішали, що натиснули на спуск раніше, ніж прицілилися.

В результаті, хоч я був ще тією мішенню, половина болтів продзижчала повз, і лише кілька тюкнули мене в груди та живіт. Неприємно, до речі… Тому, щоб не дати їм час перезарядитись, я залишив у спокої ні в чому не винні вози, а просто перестрибнув через один із них і обрушив палицю на найближчого арбалетника.

Млинець. Тільки хруснуло…

Побачивши яка доля спіткала їхнього товариша, інші арбалетники не стали її ж випробовувати, а пирснули на всі боки, як кури, що побачили яструби. Змагаючись у швидкості та гучності з обозниками.

Такий вереск, природно, не міг залишитися непоміченим, і кнехти в задніх рядах почали повертати голови.

Усвідомити, що відбувається, і хоч якось приготуватись, я їм не дав. До останньої шеренги було всього з десяток кроків. Людських, не моїх. Я подолав цю відстань за лічені секунди.

— Бум! Хрясть!

Все ж таки дубина страшна зброя, особливо в руках велетня. Не дарма їх навіть у билинах вважають небезпечнішими за дракони. З останніми лицарі рубалися без страху і сумніву, і зрештою знищили раніше, ніж Грінпіс втрутився. А от із велетнями так легко не пішло. Не дарма ж навіть у мій час, тобто у третє тисячоліття, раз по раз знаходять сліди різних Єті та Снігових людей.

— Бум! Хрясть!

А добре йде. Чисто косовиця, а не бій. Ліворуч змахну — вуличка. Праворуч — провулок. Жарт… Нервове. Насправді більше трьох одним ударом за раз укласти не виходить. Хтось увернеться, когось — просто відкине. Особливо якщо удар прийшовся не в нього, а в сусіда. Але, і так теж непогано. Як мінімум уже півтора десятки вибив. І це — не рахуючи обозників і арбалетників.

Одне погано, в бій кинувся на порожній шлунок, тож сили втрачаю надто швидко... Вже й перед очима туман, і долоні спітніли... Була б справжня булава, а не шорсткий стовбур, давно вислизнула б. І удари дедалі повільніші та слабші. Треба відходити... Поки не відчули слабинку, та всім гуртом не навалилися. Ще кілька разів махну, щоб закріпити успіх і змусити лицарів частину загону розвернути в мій бік, давши хоч якийсь перепочинок дружинникам, а потім ноги мої ноги. Швидкі ноги мої.