Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:
таб­личку, шоби записувалися, хто хоче, і в суботу зрання — через тиждень після затемнення — зібрав пошукову групу із сорока чи п’ятдесяти чоловік.

Вони стали в шеренгу коло краю Високопутного лісу з боку Східного рогу й рухалися до нашої хати через ліси, а далі через Росіянську лужину. Я виділа, як вони проходять через ту лужину десь коло першої, сміються й шуткують, але сміху вже не було, як вони зайшли на нашу територію і в ожинник.

Я стояла коло вхідних дверей, дивилася, як вони підходять, а серце мені билося аж десь під горлом. Пам’ятаю, як думала, шо хоч Селени вдома нема — вона пішла до Лорі Ленґіл, — хоч якесь благо. Тогди я стала думати, шо через усі ті чагарі вони скажуть просто, шо хай то всьо йде до сраки, і перестануть шукати скоріше, ніж долізуть до тої старої криниці. Але вони йшли далі. Зненацька я вчула, як кричить Сонні Бенойт: «Чуєш, Ґеррет! Іди сюда! Уже йди сюда!» — і знала, шо ліпше то чи гірше, але Джо знайшли.

Само собою, шо далі був розтин. Вони його провели в той же день, як знайшли, і, певно, він ше тривав, коли Джек з Алішою Фоберами привезли хлопців додому, десь як смеркалося. Піт плакав, але він виглядав зовсім оторопілим, — не думаю, шо він до кінця розумів, шо сталося з його татом. А от Джо-молодший розумів, і як він мене відвів у бік поговорити, я думала, він запитає мене то саме, шо Селена, та вже наладилася говорити ту саму брехню. Але він мене спитав шось геть друге.

— Ма, — каже він, — якшо я радий, шо він умер, Бог мене відправить у пекло?

— Джої, людина не може керувати тим, шо відчуває, і, я думаю, Бог про то знає, — сказала я.

Тут він розплакався і сказав таке, шо розбило мені серце.

— Я пробував його любити, — от шо він мені сказав. — Я все пробував, але він мені не дав.

Я обійняла його так сильно, як могла. Думаю, тогди я найближче була до того, шоби заплакати, за всю ту істо­рію… але маєте пам’ятати, шо я зле спала й ше тогди поняття зеленого не мала, чим воно всьо скінчиться.

Висновки дізнання мали оголосити у вівторок, і Люсьєн Мерсьєр, який завідував тогди єдиним моргом на Літл-Толі, сказав, шо мені нарешті дозволять поховати Джо на «Дубах» у середу. Але в понеділок перед виснов­ками Ґеррет зателефонував і запитав, чи я можу зайти до нього на пару хвилин. Того дзвінка я чекала й боялася, але шо мені ше було робити, то я попросила Селену, шоби нагодувала хлопців на ланч, і пішла. Ґеррет був не сам. З ним ше був доктор, Джон Маколіф. У принципі, я десь такого й чекала, але серце мені всьо одно в грудях опустилося.

Тогди Маколіф був окружним патанатомом. Він вмер через три роки, як снігоочисник врізався в його «фолькс­ваґен-жук». Після того на ту роботу заступив Генрі Браяртон. Якби ту посаду в шістдесят третім займав Браяртон, мені би було набагато легше в голові через ту розмову. Браяртон мудріший, ніж старий Ґеррет Тібодо, але лиш трошка. А от Джон Маколіф… у нього розум був як лампа, шо світить із Батисканського маяка.

Він був щирий бондовий[25] шотландець, який опинився в цих краях відразу, як скінчилася Друга світова, гей-гу берр[26] і всьо таке. Думаю, він, певно, був громадянином Америки, бо докторував і мав посаду окружну, але було добре чути, шо він нетутешній. Але мені то не важило. Я знала, шо прийдеться з ним стрітися, хоч американець він, хоч шотландець, хоч який безбожник-китайоза.

У нього було сніжно-біле волосся, хоч йому й сорок п’ять не було ше, і такі яскраві й різкі сині очі, шо виглядали, як біти на дриль. Як дивився на тебе, то ніби прямо в голову тобі заглядав і складав там думки за алфавітом. Лиш-но я ввиділа, шо він сидить за столом коло Ґеррета, і вчула, як закриваються двері в решту міської канцелярії, знала, шо то, шо буде на наступний день на материку, то і яйця виїденого не варте. Реальне дізнання буде робитися тут, у тій дрібній конторі констебля, де на одній стіні висить календар «Вебер Ойл», а на другій — знимка Ґерретової мами.

— Вибачай, шо турбую тебе в час скорботи, — сказав Ґеррет. Він тер руки, троха нервував, то мені нагадало пана Піза в банку. Але в Ґеррета, певно, було більше мозо­лів на руках, бо звук, шо чувся, як він сував ними туда-­сюда, був гейби тонким наждаком совгали по сухій дошці. — Але доктор, пан Маколіф, має до тебе кілька запитань.

Зі збентеженого виду на лиці Ґеррета, коли той дивився на доктора, було видно, шо він сам не знає, які то запитання, і то мене настрашило ше більше. Мені не подобалося, шо гадки того спритного шотландця настілько серйозні, шо він тримає їх при собі й не дає бідному Ґеррету Тібодо можливості всьо пересрати.

— Прийміть мої щонайглибші кондоленції, мосьпані Сент-Джордж, — каже Маколіф тим своїм густим шотландським акцентом. Він був хлоп невеликий, але всьо одно такий компактний і кріпкий. Мав гарні вусики, такі самі білі, як волосся на голові, був вбраний у вовняний костюм-трійку і не був подібним на місцевих шо за говіркою, шо за виглядом. А ті сині очі свердлили мені чоло, і я ввиділа, шо він до мене ані краплі співчуття не має, шо би він там не балакав. А може, і до нікого він того чуття не мав… і до себе так само. — Я вельми, вельми спочуваю вашому безголів’ю та пені.

«Абсолютно, а якшо я в то повірю, ти мені ше порозказуєш, — подумала я. — Останній раз, шо ти шось там чував, то хіба як треба було в платний виходок зайти, а в тебе шнурочок на копійці тріснув». Але я зібралася з думками й не хтіла ніяк показувати, як мені страшно. Може, він зловив мене, а може, й нє. Мусите пам’ятати, я ж то думала, він мені скаже, шо як вони положили Джо на стіл у підвалі окружної лікарні та розчепірили йому пальці, звідти випав кусочок білого нейлону, клаптик жіночої комбінації. Таке могло бути, нехай, але я не збиралася скулюватися від його очей, шоб він із того тішився. А він звик до того, шо людям незручно, як він на них дивиться. Він то сприймав як належне й любив.

— Дуже вам дякую, — сказала я.

— Чи не були б ви такі ласкаві присісти, мосьпані? — питає він так, ніби ми в його кабінеті, а не в старого переляканого Ґеррета.

Я сіла, а він запитав, чи не даю я йому дозвіл закурити. Я сказала йому, шо лампа й так уже горить, наскілько я виджу. Він засміявся, ніби я шось смішне сказала… але його очі не сміялися. Він дістав із кишені піджака велику чорну трубку з вересу й набив її. Поки то робив, так само не відводив від мене очей. Навіть як затиснув її зубами і з трубки йшов дим, він весь час дивився на мене.

1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"