Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

На її обличчі з’явився дикий, а точніше – божевільний блиск. Я відчула, як мене пробирає холодний піт.

— Амелія… — протягнула я, відчуваючи підозрілий запах біди.

— Уявляєш, як інші адептки дізнаються?! Оце буде заздрощів!

— Ні! Ні! І ще раз НІ! Навіть не смій комусь розповідати! — я вже бачила, як мене цькують натовпи фанаток ректора, що готові відкусити мені голову. — Я навпаки хочу позбутися цієї мітки!

Амелія витріщилася на мене так, ніби я сказала, що хочу переселитися в Безодню і стати дружиною демона.

— Позбутися?! Мітки Істинного?! Подруго, ти зовсім?!

— Амелія, якщо ти щось знаєш, кажи негайно! — нервово сказала я.

— Ну-у-у… — вона зробила драматичну паузу, відверто смакуючи момент. — Чула колись від Морани, що це свого роду прокляття, і зняти його може лише той, хто його наклав…

Я стиснула кулаки.

— І хто ж цей добродій?

— Бог Долі.

— Ха-ха, смішно! — мій сарказм був настільки густий, що ним можна було намазати хліб.

— Це правда, Селесто. — Амелія знизала плечима.

У мене аж шкіра вкрилася сиротами.

Чудово. Тобто мені потрібно знайти міфічну істоту, яку ніхто не бачив тисячоліттями, і попросити її про маленьку послугу? Я аж засміялася від абсурдності ситуації.

— Може, твій принц Асая щось зробить? Йому ж теж ця мітка ні до чого?

Я вже хотіла погодитися, але тут щось клацнуло в голові, і я замість спокійної відповіді гаркнула:

— Ніякий він не мій!

Амелія навіть моргнути забула.

— Ой-йой, подруго, та тобі гаплик. — Вона драматично похитала головою. — Ти вже запала.

— Нічого я не… — почала я, але вона підняла палець.

— Не заперечуй, я все бачу!

Я важко зітхнула.

— Добре, я з цим розберуся. А ти краще розкажи, що там у тебе з Алеком?

Амелія скривилася, як від лимона.

— А, ти про того білобрисого вухатого брехуна?

Я ледве стримала сміх.

— Амелія…

— Що? Я його навіть чути більше не хочу!

— Але ж, може, в нього був вибір невеликий? Він же принц, обов’язки і все таке?

Вона закотила очі.

— Так, звісно! Але він міг сказати!

— Коли? Уяви себе на його місці.

Вона на секунду задумалася, але потім обличчя її стало хитрим.

— Ні, хай мучиться! Я хочу кілька днів побути холодною королевою! Хай завойовує мене!

Я витріщилася на неї.

— Ось тому чоловіки нас не розуміють! — видихнула я.

Амелія тільки хмикнула, але потім згадала:

— Ой, точно, тобі тут пан Ране вранці лист приніс.

Я взяла лист і глянула на нього.

— Від кого?

— Не знаю, без підпису, тільки твоє ім’я.

Я відчула легке поколювання в пальцях, коли торкнулася конверта.

Амелія схопила сумку.

— Все, я побігла! Ми з дівчатами вирішили в місто збігати, а тобі не пропоную, бо ти ж маєш здати всі хвости до кінця тижня! Щось з міста прихопити?

— Ні, дякую, біжи вже, — відповіла я на автоматі, бо вся моя увага була прикута до листа.

Як тільки за Амелією зачинилися двері, я розірвала конверт і… мало не випустила листа з рук.

Від Іві.

Від моєї старшої сестри, яку я не бачила з моменту її весілля. Три з половиною весни назад.

«Дорога моя сестричко Селесто!

Вибач, що давно тобі не писала. Подружнє життя – це подвійна робота, час летить так швидко, що навіть втрачаєш його відчуття…

У мене чудова новина! Я при надії нашим первістком! Я неймовірно щаслива і хочу запросити тебе на святкування, де ми дізнаємося стать нашої дитини. Якщо, звісно, ти зможеш вибратися.

Святкування відбудеться в день Богині Любові і Сімейного Затишку. Ми з Джорджі будемо раді бачити тебе на нашому святі й дуже сподіваємося, що ти приїдеш.

З любов’ю,

Іві».

Після прочитаного на очах виступили сльози радості.

Здуріти. Я стану тіткою!

Я мало не заверещала від радості. А ще – від здивування. Бо, чесно кажучи, завжди думала, що Іві в своєму шлюбі нещасна. Я ж була впевнена, що вона заручниця у домі свого чоловіка! Хоча… вона ніколи нічого такого не писала. Це я собі надумала, що щасливою можна бути лише з коханою людиною.

Але тепер… Може, за цей час все змінилося? Може, вони з Джорджем справді покохали одне одного?

Я тильною стороною долоні витерла очі.

З одного боку, мені було дуже образливо, що за три з половиною роки сестра жодного разу не запрошувала мене відвідати її. Але… хто я така, щоб ворушити старі образи? Головне, що зараз вона мене запросила!

Стоп. А коли це святкування?

Я знову подивилася в лист.

День Фаталії.

Цей день святкували виключно в нашому Онуарку. Старі вірили, що якщо провести важливу подію в цей день, то удача і щастя не оминуть твій дім.

І він рівно на наступні вихідні.

Я різко завмерла.

Ой, твою ж на ліву…

Треба здати усі хвости до кінця цього тижня! І п’ять золотих треба отримати…

Я почала судомно розмірковувати над планом, коли…

— І над чим це ти так задумалась, що навіть смішна зморшка на лобі з’явилася?

Голос змусив мене здригнутися.

Я різко обернулася – і серце зробило сальто десь у районі п’ят.

Райвен.

Стояв у моїй кімнаті, нахабно усміхаючись.

— Лорде-ректоре, а вам ніхто не говорив, що вриватися до дівчини в кімнату через портал – це дуже непристойно?! — розгнівалася я, міцніше стискаючи лист. — А якщо б я тут гола стояла?!

А він нахилив голову й промовив з тією ж усмішкою:

— Цікаво б було подивитися.

Я хотіла йому щось відповісти, але… чомусь стало ніяково, а в нього таких хижий оскал на губах зʼявився, що тепер він точно демона нагадував.

І чому мені так соромно дивитися йому в очі?! Може через те, що було сьогодні вночі?

Так, Селесто, забудь, просто забудь…

— Лорде…

— Райвен, — нагадав він, посміхаючись.

Райвен виглядав так, ніби нещодавно вийшов із прийому в імператора, а не повернувся з самої Безодні. Його темний камзол ідеально сидів на широких плечах, розкішна вишивка сріблом мерехтіла при світлі магічних сфер, а чорний плащ розвівався за спиною, ніби сам був живим. Високий, бездоганно охайний, він випромінював ту саму небезпечну грацію хижака, який не просто править темрявою, а й змушує її схилятися перед собою.