Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Очі – дві палаючі безодні, в яких змішувалися загадковість і насмішка. А в кутиках губ грала ледь помітна усмішка, від якої тремтіли нерви, бо вона обіцяла якщо не загибель, то точно втрату самоконтролю.

— Мені не хочеться зближуватись з вами, — сказала, як відрізала.

Може права Амелія і він також зацікавлений в тому, щоб знайти вихід з цієї безглуздої ситуації, в якій постраждали ми двоє? Йому ж також вигідно позбутися від Аль-Хе, чи не так?

— Он воно як, — в голосі метал.

І що знову не так?! Сам же говорив, що зробив помилку, коли поцілував, щоб я забулася! От я і забуду!

— Саме так! Отже у мене до вас пропозиція…

— Боюсь навіть уявити.

Склав руки на грудях.

Я повторила його жест.

— Давайте разом придумаємо як позбутися цих ненависних татуювань? — в мене очі аж загорілися від ідеї. — Я ж впевнена, що спосіб є, от ваша наречена наприклад, була впевнена, що зможе заволодіти Аль-Хе, тобто це означає, що якось її позбутися можна?

І чому мені так не подобається це мовчання і темрява, яка почала лізти з його очей?

— Колишня.

— Що? — не зрозуміла.

— Колишня наречена, Селесто.

Я кивнула.

— Є спосіб?

Він зробив вигляд, ніби задумався.

— Тільки якщо вбити тебе, що і збиралася зробити Ліле. Але вона одного не знала…

Чогось мені дурно від його слів стало.

— Чого?

— Що Аль-Хе не можна заволодіти просто так. Ліле, ніколи б не отримала татуювання, воно б зникло разом з тобою назавжди, тому б смерть твоя була б даремною.

Він говорив це таким буденним тоном, що в мене на очах виступили сльози.

— Але ж щось має бути…

Сльози потекли по щоках.

— Тільки не сльози, — його губи скривилися в усмішці. — Ти ж не думаєш мене розчулити?

— Ні, — а в очах - сльози, за якими його обличчя розмите, а в голосі - страх, через який думки просто не збиралися складатися докупи. — Я намагаюся знайти вихід, — здавлено проговорила.

— Вихід? — скептично подивися демон.

І не страшний він, я б сказала навіть навпаки.

— Виходу немає, тобі потрібно швидко звикнутися з думкою, що ти моя, — голос сталевий, а в очах темрява.

Де був мій мозок, коли я його викликала і вклада з ним уогоду угоду?! Як я не могла помітити  підвоху?

— І як надовго? — мені здається, чи мій голос схожий на писк.

— Навічно.

Це слово вдарило по мені сильніше, ніж будь-який магічний вибух. Навічно. Я. Його.

Вогняний портал засвітився, і перш ніж я встигла хоч щось заперечити, мій персональний демон уже зник. Лише жар залишився в повітрі, обпалюючи мені шкіру, і неприємне усвідомлення, що назад дороги вже немає.

Я витерла сльози й глибоко вдихнула.

І тільки тут побачила на столі якусь білосніжну коробку перевʼязану червоною стрічкою. Що це?

Підійшла ближче.

На білосніжній листівці, написаній ідеально рівним, аристократичним почерком, красувався короткий напис:

“Я завжди отримував те, що хотів. Але ти – моя найбільша загадка.

Твій Р.”

Відв’язала стрічку, підняла кришку – і ледь не скрикнула.

В середині акуратно лежали еклери. Не прості, а з самої столиці Темної Імперії, з легендарної кондитерської братів Грісбі! Кожен, хто хоч раз куштував їхні солодощі, казав, що після цього звичайні десерти здаються прісними, ніби їх робили без душі.

— Це ж скільки коштує… — прошепотіла я, ледве переводячи дух.

Шість еклерів, кожен ідеальної форми, ніби витвір мистецтва. Один був вкритий темним шоколадом із золотим пилом, другий — з лавандовою глазур’ю і срібними візерунками. Був еклер із карамельним мереживом, що виблискувало, наче бурштин, і ще один, смарагдово-зелений, з тонкими нитками білого шоколаду поверх. Останні два виглядали ще більш небезпечно: один був чорний, ніби сама ніч, а другий переливався рубіновими відтінками, наче хтось розплавив дорогоцінне каміння.

Я проковтнула слину.

Не приймати подарунок? Повернути назад? А от дзуськи! Це мені, так би мовити, моральна компенсація. Накрила еклери кришкою і вирішила, що такою смакотою обов’язково треба ділитися з друзями…або…

Може я і пошкодую колись, але я взяла коробку і побігла в сторону ректорату.

Генріетта була вже на місці.

— Ох, Селесто, знову ти, — тяжко зітхнула секретарка. — Що цього разу? Якщо не термінове, краще не заходь…

Вона гикнула.

— Щось сталося?

Генріетта прошепотіла:

— Хвилину тому, щось там впало важке, та я і під стіл залізла, бо думала, що як вирветься з того кабінету, то як мене побачить, а ти знаєш, хто перший під гарячу руку попадає, з того голова й летить! — І тут я побачила як в неї по щоках сльози течуть. — Не можу працювати в такому стресі! Лорд Вальдес, хоч передбачуваний був, як гроші на Академію виділяли, то він весь тиждень міг ходити, як ситий дракон, а цей…ректор, як вулкан, сидиш і не знаєш, коли вибухне. Я напишу заяву на звільнення, точно напишу!

Я підійшла до Генріетти і взяла її руку в свою. Прошепотіла закляття.

Вона лише витріщила на мене очі.

— Так легко на душі, а що це ти, Селесточко, зробила?

Я з добротою всміхнулася жінці.

— Трохи вгамувала ваші нерви, свого роду таке собі заспокійливе.

— Мені б таке вміння.

— Ви можете просто чаю з золотої мʼяти попити, у цієї рослини просто чудо ефект.

— Дякую.

— Завжди рада допомогти.

Я глянула на двері, за якими розгулювала буря в образі Райвена, і зітхнула.

— Генріетто, я зайду.

— Що?! — вона мало не задихнулася. — Ти ж чула, що я казала! Це самогубство!

— Ні, це…— я підняла коробку з еклерами, — стратегічна дипломатія.

Я штовхнула двері й зайшла, попри здоровий глузд, інстинкт самозбереження та вираз обличчя Генріетти, яка ледве не читала молитву Вищим за мене.

Ох, Генріетто, навряд чи це допоможе…

У кабінеті панувала напівтемрява — ректор завісив вікна шторами.

Райвен стояв біля столу, однією рукою стискаючи якісь аркуші, іншою – спираючись на поверхню, ніби намагався приборкати гнів. В повітрі ще вібрувала темна енергія.