Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я б мала боятися. Ні, я й боялася. Але раз уже прийшла…то відступати було пізно.

— Ректоре….

— Ви по якому питанню, адептко Вейр? — в його голосі відчувався асайський холод.

Я зітхнула.

І от чому він розізлився? Взагалі-то це не я йому сказала, що він мій навічно! Але хтось же має в цій ситуації бути розумнішим і знайти компроміс?

— Хотіла подякувати за еклери.

— Без проблем. Ще щось?

От же впертий…демон! Навіть погляду від паперів не відвів!

— Рай…— само вирвалось, от чесне слово. — А давай вип’ємо чаю з еклерами?

Він різко підвів на мене погляд. Від цього погляду, аж мурахи пробігли по шкірі.

— Чаю? — хрипло перепитав, ніби не вірячи в те, що почув.

Я кивнула і в доказ протягнула коробку з еклерами. А погляд такий невинний, що якби не його демонічна сутність, він, можливо, і повірив би.

Він посміхнувся. Повільно, майже ліниво, але в куточках губ майнула тінь якоїсь втоми.

— Сідай.

У куті кабінету ректора стояв невеличкий чайний столик зі зручними кріслами. Колишній ректор Вальдес дійсно був поціновувачем комфорту, навіть якщо цей комфорт оплачувався з державної скарбниці.

Я підійшла ближче, сіла в одне з крісел і поклала коробку з еклерами на стіл. Райвен мовчки спостерігав за мною, а потім клацнув по кристалоголосу:

— Дві чашки чаю, Генріетто.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Блін…

— Перепрошую?

— Генріетта стане свідком того, що ви розпиваєте чаї з простою адепткою? — простогнала я. — Ви ж розумієте, що як тільки мітки зникнуть, то мені якось жити треба буде? А як це можливо під насмішливі погляди інших адептів?

Райвен вмостився в кріслі навпроти і, склавши пальці в замок, нахилив голову. Його погляд повільно ковзнув по мені, змушуючи шкіру нестерпно поколювати. Я не могла розібрати, чого в його очах було більше – роздратування чи прихованого задоволення.

— Мітки… зникнуть? — повторив він.

І тут мене пройняло недобре передчуття.

Ми дочекалися, поки Генріетта – яка явно була шокована тим, що я взагалі сиділа за цим столом – поставила перед нами дві чашки чаю та вийшла, тихенько закривши за собою двері.

Щойно ми залишилися наодинці, Райвен нарешті порушив мовчанку:

— Треба дещо прояснити і більше не втрачати на це часу.

Його голос став низьким, владним, і в повітрі наче розійшлася невидима хвиля холоду.

— Селесто, Аль-Хе може зникнути лише зі смертю одного з нас, і то не в того, хто лишиться живим. Тепер ти розумієш, що це свого роду прокляття. Зняти її НЕМОЖЛИВО. Навіть мені.

Я застигла.

У вас бувало таке, ніби волосся на голові починало жити своїм життям? От і в мене такого не було… поки в моєму житті не з’явився цей чоловік!

ЩО?!

Я відчула, як кров відливає від обличчя. У голові все закрутилося, мов вир.

— Тобто це означає…

Він підняв на мене погляд і всміхнувся. Ледь-ледь, тільки куточками губ.

— Що в тебе не буде інших чоловіків, крім мене? — промовив, спостерігаючи за кожною зміною в моєму обличчі. — Так, ти правильно розумієш. І пропоную тобі почати звикати до цієї думки.

Гримить. Не в кімнаті – в мені.

Серце гупнуло об ребра, розірвавши тишу. Кожна клітина тіла завмерла, а потім почала зсередини наповнюватися гарячою хвилею — чи то злості, чи то паніки.

— Ви жартуєте… — видихнула я.

— А ти бачиш, щоб я сміявся?

Його голос був спокійним, майже ніжним, але в очах тліла темрява.

Руки стиснулися в кулаки.

— Це жахливо.

— Це факт.

— Це несправедливо!

— Життя рідко буває справедливим, Селесто.

Він потягнувся до чашки і спокійно взяв її в руку, наче тільки-но не змінив мій світ назавжди.

Я дивилася на нього, і всередині щось ламалося. Глибоко. Неприємно.

Гірко.

А потім – гнів.

Пекучий, дикий, майже безрозсудний.

Я мовчки розкрила коробку з еклерами. Мені треба було заспокоїтися, а солодке – це дуже дієвий метод.

Я вибрала найрозкішніший еклер – той, що був залитий чорним шоколадом, і повільно піднесла його до губ.

— Ви знаєте… — промовила, відкушуючи шматочок, — я вам скажу одну річ.

Він мовчав.

— Ви демонічний, самозакоханий… негідник, — солодкувата карамель розтікалася по язику, але слова були гіркими. — Але, чорт забирай, у вас хороший смак на еклери.

Райвен нарешті зробив ковток чаю, не зводячи з мене погляду.

— Радію, що ти це оцінила.

А потім, не відводячи погляду, взяв інший еклер і, так само не поспішаючи, відкусив шматочок.

— Оцінила, що ви негідник?

— Те, що в мене хороший смак на еклери, — в його голосі почувся сміх.

Еклери дійсно були витвором мистецтва. Не дивно, що вони настільки популярні.

— Я б хотіла про ще дещо поговорити…

— Я весь в увазі, — він доїв еклер, і відкинувся на спинку крісло, не зводячи з мене свого темного погляду.

— Наступних вихідних я маю поїхати в Онуарк, звідки я родом, у моєї сестри буде свято, вона чекає на первістка, мені потрібно кілька днів, не знаю чи справлюсь за вихідні. Ви підпишете мені звільнення від занять на кілька днів?

Райвен повільно покрутив у пальцях чашку з чаєм, дивлячись на мене так, наче я щойно попросила його віддати мені половину своєї імперії.

— Це ненадовго. Лише на кілька днів.

Почала вмовляти, коли мовчання затягнулося. Хто б міг подумати, що я колись буду вмовляти ректора відпустити мене в Онуарк, коли ще буквально тиждень назад я молилася, щоб туди не ніколи не повертатися.

— Днів, протягом яких ти будеш далеко від мене, — нарешті сказав він.

Знову він про свій борг думає? Ніби мені під силу від нього втекти, та і немає куди тікати! Онуарк для мене лишився лише звʼязком з Іві, спогадами про маму і бабусю.

З татом я не спілкуюсь, коли він одружився з Олівією, то повністю віддав наше виховання в руки мачухи. Я цього не можу йому пробачити! Він завжди закривав очі на її жорстокість по відношенню до нас.