Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— Нам треба розбитися на дві групи, — заспокоїв його Урсу, — і підемо в ліс двома дорогами. Кожна група з ліхтарем. По двоє…

— Але ж ми можемо утворити не дві, а три групи, — швиденько підрахувала Лучія.

— Урсу вважає слушно, — втрутився Йонел. — Треба когось залишити тут, підтримувати вогонь.

— Та ні, ми таки можемо утворити три групи, бо в нас три ліхтарі, — сказав Віктор. — Урсу — одна група, а решта дві групи — по двоє. Я з Марією…

Враз почулося потріскування хмизу, і велетенське жовте полум’я майнуло до неба. Йонел розпалив вогнище.

— А я з Даном! — сказала Лучія. — Йонел залишиться біля вогню! Все! Беремо ліхтарі!

— Одну секундочку! — попросив Віктор. — Треба домовитися про сигнали. Кожен вигукуватиме своє ім’я, щоб ми могли визначати напрямки. Щохвилини або через півхвилини. Звук «А» — означатиме тривогу, а «У» — те, що Тіка знайдено.

— Ходімо! — вигукнув Урсу, озираючись.

Усе відбулося за кілька хвилин. Вогонь біля наметів гоготів високим полум’ям. Йонел весь час підкидав хмиз, і жодна небезпека не загрожувала тут нічому. Яма була викопана після того, як виміряли розу вітрів. Нічні розвідники подалися в ліс трьома дорогами: Лучія й Дан — по стежці, Урсу — праворуч від них, Віктор і Марія — ліворуч. Вигукуючи через визначені інтервали свої імена, вони просувалися всередину лісу, гнані страхом і надією.

Малюкові сяйнув ясний промінчик у його грізному становищі. Згадавши, що мох на деревах майже завжди з північного боку, він переборов страх і руками обмацав кору на кількох деревах. Відчувши там і сям на кінчиках пальців шовковистий ворс, він знову повернувся на стежку, яку сторожував, мов вартовий, Цомбі, і знову осмілів, визначивши напрямок до печери.

Нещасні створіння помінялися ролями. Цомбі йшов попереду з дуже суворим завданням не збитися ані на сантиметр із стежки. І, може, вперше в своєму житті пес із голубою кров’ю шкодував, що не має нюху звичайної дворняги, і він так уперто почав згадувати пращурівські звички, що ніби аж відчув ніздрями знайомі запахи, а може, то був його один знайомий, який поводився з ним зараз навіть по-панібратськи. Тік не міг іти за ним у темряві, що дедалі густішала, інакше, аніж тримаючись за його хвіст, мов за поводок. Просувалися вони вперед надзвичайно обережно. Один крок тривав цілу вічність. Особливо після того, коли Цомбі надовго завагався в тому місці, де стежка несподівано роздвоїлася. Знайомі запахи Цомбі чув на обох стежках… але запах рідніший долинав ніби від тої, що праворуч…

Нещасливці ішли поволі, Цомбі попереду, малюк позад нього, тримаючись за його хвоста, їм загрожували всі жахи ночі, всі вороги лісу, а в душі бубнявіла єдина маленька зернинка надії… Зернинка починала вже хитатися, коли малюк вздрів удалині якесь світло й по-справжньому стрепенувся, почувши вигуки й знайомі імена. Черешняки! Кожен із них вигукував ім’я. Тож куди й коли зникли його і страх, і жах, і крига на душі? А втім, хіба вони були коли-небудь?

Захоплений грою черешняків, він і собі почав вигукувати щосили:

— Тік! Тік!

— Урсу! Урсу! — почулося десь праворуч.

— Лучія! Дан! — прозвучало попереду.

— Віктор! Марія! Марія! Марія!

Вона єдина повторювала своє ім’я кілька разів. За одну мить він забув усі її віроломства. Та, на жаль, забуття теж тривало лише мить: «Ну, я вам покажу! Через вас…»

Та крики й заклики звучали несамовито й надто близько. Зараз треба було б поберегтися. Щоб не нахромитися оком на якусь гілку або на сучка. Але цей галас приголомшив малого так, що він не міг заспокоїтися. Тік знав одне: тремтливе світло, яке він бачив і яке весь час більшало, то вогнище. Уже ніби відчувається навіть дим. Треба добутися туди.

Час від часу вигукуючи своє ім’я, Тік, а вслід за ним і Цомбі кинулись до світла.

І ось хлопчина перед вогнем. Веселий, відважний, хто ж це міг бути інший, як не Тік!

От добре, що його знову охопила відвага й веселість, які остаточно оволоділи ним годину тому в лісі! Усе забув кирпатий скуйовджений малюк.

Його прибуття ніхто не помітив. Зате він побачив чиюсь спину та ще помітив, як швидко зникає хмиз у полум’ї.

— Пробачте, будь ласка… — ввічливо почав зухвалий шалапут. — Тут зупинилася експедиція черешняків?

Йонел спантеличено, ошелешено й перелякано скинув голову до невидимого голосу:

— Тік?!

— Своєю власною персоною! Ба — навіть із Цомбі!

— Як ти добрався сюди, бідолахо?.. и-и-и… Поганцю!

— Я пішов на твій сигнал, на вогонь. Чудово!

— Ти кмітливий хлопець, — похвалив його Йонел. — Ти знайшов пакет із їжею?.. Ти ж, мабуть, хочеш їсти?

Малюк був вражений такою зустріччю. Він же чекав докорів, а може, навіть штовханів!

— Я знайшов пакет, як же його не знайти! Я думав, що його залишила для мене добра мавка, а виходить, це ти!

— Це — таємниця! — розсміявся Йонел. — Хто його залишив… не має значення. Добре, що ти знайшов. Ну, то як твій голод?

— Ого! Я такий голодний, що й вогонь їв би!.. А де всі? Вони не закінчили гри?

— Ой лишенько! — спохопився вже Йонел. — Я ж забув подати сигнал. Вони тебе шукають. Ми за всіма правилами організували пошукову експедицію, щоб тебе знайти… Почекай трішечки…

Він склав руки рупором і почав кричати на всі боки:

— У-у-у-у-у! Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!..

З лісу йому відповіли радісні крики. Усі знали, що малюк