Читати книгу - "Пелікани, Ольга Ігорівна Брагіна"

натомість відмовився від своєї частки родинного спадку на їхню

користь, подумки проклинаючи цей ведмежий куток і всіх його

кліщів, лещатами треба було витягати кожне слово, навіть якщо не

в риму — хто сказав, що білі вірші писати легше, складно тут було

все, на конкурсі патріотичної поезії на користь бідних, головним

призом на якому слугувало велике пластикове вухо Ван Гога, з якого

стирчали англійські шпильки, які ночами впивалися в спину, коли

якось не так повернешся на інший бік, поет не зайняв жодного, навіть якогось останнього місця, всі інші літератори відсторонювалися

150

від нього і про щось перешіптувалися в його присутності, зловтішно

посміхаючись, один з них на пропозицію обмінятися новими збірками

відповів, що його збірку можна придбати у видавця, а збірки інших

авторів йому просто вже немає куди складати, від образи поет пішов

у кав’ярню їсти торт «мазох» і запивати його аліготе, що вважав

тоді верхом вишуканості, а поети-патріоти завіялися в суші-бар, сестри чекали на поета вдома і бідкалися з приводу його нежитю, який тоді лікували за допомогою печеної картоплі та китайських

яблук — апельсинів, вони кожного дня вичитували в газетах

повідомлення про нові судові справи, пов’язані з екстремізмом, і

думали — що робити, якщо сюди прийдуть, він не витримає тортур

і в усьому зізнаються, навіть у тому, про що нічого не знає, дивилися

на свої поховані під склом вицвілі партбілети й перераховували свої

пенсійні копійки на його особовий рахунок, щоб йому там

комфортніше страждалося у цій глухомані, де можна було надибати ведмедя гризлі, який нишпорить у сміттєвому контейнері в

пошуках прострочених консервованих бобів у томатному соусі, деякі обличчя зі світлин тоді вже повирізали, наче цих людей ніколи

й не було, але простір, який заповнювало їхнє тіло, не зсихався і

не розширювався від значущості події навмисного викреслення, усі інші персонажі світлини поводилися так само, як і раніше —

тобто мовчки дивилися на миготіння лампочки десь за горизонтом, звідки мала вилетіти прямо на них малокаліберна пташка колібрі, автор колискових попереджав їх про те, що найстрашніший спалах

праворуч і необхідно бути обережними, вони тримали під сороч-ками спеціальні обереги, освячені в гірському монастирі, збирали

гірську паводкову воду в пляшечки від дешевих лікерів і теж

святили разом з усім, що могло бути використане як запобіжний

захід проти викреслення з пам’яті, поводилися, наче справді нічого

не відбулося — він просто поїхав у відпустку на води і скоро

повернеться, дати між рискою теж говорять дещо про того, хто

потрапив у коліщата історії, так довго сторонитися людей, щоб ніхто

не міг показати, де знаходиться горбик, біля якого лежить розбите

дзеркальце і дзвоник, той самий дзвоник, з яким ти ходив у першому

класі, викликаючи душі до оживлення, нарешті настав той зомбі-апокаліпсис, про необхідність якого так довго говорили на сільських

східках у хаті-читальні освічені каменярі, а вони цього навіть не

помітили — так само читали газети зі спростуваннями в наступних

номерах, раділи введенню в експлуатацію нового пульманівського

151

вагона і винайденню пеніциліну, історія ж не має закінчитися на

цьому, щось там має бути потім — рух уперед, який виявляється

рухом по колу, по кому намальоване це коло, по кому воно дзвонить

у тебе у вусі цілий день, і немає кому вгадати, в якому саме, намагаєшся вгадати сам, сиділи разом біля одного вогнища і співали

бардівські пісні з трьох нот, Еллі впізнавала з них лише одну — таку

найтоншу, як комариний писк, потім вони з’їли один на двох омлет

в омлет-барі й повернулися на знімальний майданчик, Еллі раптом

спало на думку, що вона не зможе завітати до ворожки в гримі вервольфа, але авторів сценарію та режисера ця дилема не гнітила, творець найсмачніших у місті хот-догів саме розповідав, куди у

столиці треба їхати за найкращим фалафелем, і все члени знімальної

групи його уважно слухали, дехто навіть щось конспектував у

смартфоні, щоб потім поширити поміж друзів, вервольф приходить

до ворожки і запитує, як Еллі влаштувати своє людське та жіноче

щастя, щоб не так само, як у суфражисток, а щоб затишок і родинне

вогнище, ворожка ворожить на крові з мізинця, поєднаній з кавовою

гущею, і бачить майбутнє, нічим не краще за теперішнє, ведмідь

гризлі знаходить під смерекою знаряддя для розрізання карт часів

Першої світової, якісь такі залізні дівахи з печеною картоплею

замість очей обіймали його й хотіли затягти в провалля, а маятник

стовбичив на одному місці — якась маячня для домогосподарок

відбувалася в цьому чарівному лісі, не оленятко Бембі, а війна всіх

проти всіх, він вирішив здолати спокусу, скорившись їй, та купив

у таємній крамниці у Відні овіяного плітками хлиста, пліткарі кажуть, що тут немає нічого цікавого — просто флер забороненого плоду, він відтворив по пам’яті перелік санкційних продуктів і вирішив, що там начебто немає плодів, окрім апельсинів — отже що там

за плід знайшли в едемському саду, дивився через натерте до блиску скло кав’ярні на панянок, які гуляли бульварами без супроводу

й шукали, де краще ловить безплатний вай-фай, дехто з них заходив

до кав’ярні, щоб запитати пароль, саме здатністю до рефлексії

відрізнявся він від тих, хто думає, що кістки згорають до темпера-тури 760 градусів, у такому пеклі сидів у кав’ярні без кондиціонеру, бо тоді ще не існували навіть вентилятори, і роздивлявся щиколотки

панянок, принаймні вдавав, що йому це вдається, вполювати безкоштовний (безплатний) вай-фай, відправити смайлик у вигляді

бокалу з вишенькою та йти далі кроком життєрадісного фланера, не озираючись — ось був його ідеал проведення вільного часу, а в

152

підземеллі його жила Принцеса Фтора — красуня з рудим волоссям

і квіткою лотосу на пласких грудях, яка зустрічала його сандвічем

і келихом фалернського, — а він цілив їй просто у підборіддя, щоб

вірніше збити з них, Принцеса ховала синці під тональним кремом

і казала, що вдарилася об двері, які не помітила в темряві, їй декілька

разів на тиждень радили переїхати до притулку для жінок-жертв

сімейного насильства, але на всі ці пропозиції вона відповідала, що

сама в усьому винна і правильно він робить, що її б’є, бо у неї все

одно не вистачає розуму приготувати сендвіч так, щоб йому подобалося, і взагалі вона не дбає про свій зовнішній вигляд, така

психологія жертви була притаманна багатьом