Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Розділ 14. Лючі і снігопад

Знахідок вистачало, щоб виправдати подальші дії. Тож попри зміст, котрий почав йому відкриватися, Жаррак вважав, що це чисте везіння.

Дюр’є, Олівет і Буланві хотіли поїхати з ним, проте чаротворець, послуговуючись батьковим виразом обличчя «замовкніть і слухайтеся мене», наказав супутникам залишатися в Лалаці й не спускати очей з дому маестри Ілонни. Навряд чи лірці самі ще раз заявляться в місто, щоб дізнатися, чи не вирине щось нове вдома у Гвеннана, який обіцяв їм унікальний порошок. Проте бути насторожі зайвий раз краще.

Сам Жаррак поспішав до столиці.

З собою він забрав листи, які Гвеннан та його брат отримували від лірських алхіміків. Виявилося, що ті вже давно обмінювались ідеями і не тільки — в одному з листів була наприкінці приписка про чималу суму, котру Гвеннанові мали передати його південні друзі начебто на покупки інгредієнтів. Одне з послань закінчувалося фразою «Чи готовий ти переламати гілку?». Чаротворець замислився над тим, чи міг чути її десь раніше. Проте фраза мало нагадувала девіз аристократичного дому.

Жаррак, пригадавши спілкування із родичами з Лалаки, пригадав і те, що Гвеннанові раніше хотілося стати частиною франської алхімічної гільдії. Певна річ, кошти для вступу, а згодом і постійні внески виявилися непідйомними для Альвіанні. А скупі й необнадійливі відповіді відсікли в нього бажання співпрацювати з франськими «світилами» на кшталт Рошнана. Тож він і спрямував свій погляд у бік лірців.

Судячи з листів, південні сусіди, роздивившись талант, заохочували його всіляко та обіцяли чи не золоті гори. Жаррак швидко оцінив ставлення братів Альвіанні до золотих гір: ті дозволили б обрубати собі по одній руці, коли б це дало їм вищий статус у спільноті та статки, рівні їхнім амбіціям.

Позбувшися пильного ока маестри Ілонни, котра спершу напосідала на гостя, але потім залишила його наодинці, Жаррак зміг зняти у Гвеннановій майстерні паркет — дякувати святим, із допомогою чару це не потребувало вагомих зусиль. Унизу знайшлася неторкана скринька з дрібним скарбом — трохи лірських монет, кілька недорогих прикрас. І ще в’язка листів. В останньому з них алхімік, який скромно підписувався літерою «Е», просив у шановних лалацьких маестрів достовірних і переконливих доказів того, що їхній порошок впливає на великих чаротворців. У листі також згадували «іншу властивість, котру ми маємо надію побачити в дії вже цієї зими». Проте передбачливий маестр Е утримався від того, щоб ту властивість назвати, як і своє повне ім’я. Просив він і про повний склад зілля та докладну методу його приготування.

На самому дні скриньки ховався пошарпаний записник, вміст якого приховував тайнопис; Жаррак сподівався розібрати його, коли випаде вільна хвилина, хоч і не надто добре знався на ламанні такого чару — лише на його накладанні.

Тому чаротворець вкрив усі листи тайнописом на кшталт того, котрий був і в знайденому щоденнику. Чар змушував будь-кого бачити замість зв’язного тексту лише нерозбірливі каракулі чи, скажімо, рецепт запеченого гусака. І поки чар приховував справжній зміст листів, їх міг прочитати лише той, хто накладав заклинання чи мав ключ його розвіяти.

Поштовху до дії додав йому інший лист — той, де маестр Е назвав імена кількох віннських та лірських соратників, котрі мали б надати братам поміч. Жаррак достеменно не знав ще, як використає це знання, але тепер у його руках була легітимна змога поїхати до материного дому, у Вінн.

У зимову негоду дорога до столиці від Лалаки тривала тиждень: він знав, що тижня не має. Лист до батька мав би купити ще трохи часу: Жаррак повідомив детально про свої знахідки, окрім віннських підозр. Він трохи викривив історію: мовляв, сильна застуда затримує, а він не бажав би подорожувати з важкою головою.

У момент, коли лист дістанеться до форту Блакитної Свічки, Жаррак планував уже бути на півдорозі до столиці. Його підганяла синюшна міттга: спалахи хвороби, про які попередили лалацькі охоронці, поширювалися на північ. А пошесть не зупинялася на нічліг…

Канре поставила миску з водою біля ліжка Жюссі й тихо вислизнула з кімнати: молодша служка спала, важко посапуючи…

— Синька — в моєму домі. Синька — в моєму домі! — Маестра сиділа в кріслі, спершись на руку, і дивилася на килим, на котрому схилилася Канре, демонструючи шию, котра визирала з високого коміра сукні, щоби засвідчити, що сама вона не хвора. Надто красиве тіло для служниці — маестра про це думала не раз.

— Щодо кухарки, то певності немає, — відповіла Канре, не підозрюючи, як пожадливо розглядає її пані, думаючи, чи не порізати служці лице. — Але пані Манно одразу ж замкнула її в комірчині й заборонила будь-кому туди потикатися.

— І правильно зробила. Жюстіна хай уже сидить у тій вашій кімнаті. Але щоб ти туди ні кроку, Канре.

— Хворість можна вилікувати.

Дівчина старалася говорити спокійно, але достеменно пригадувала, що ці ж слова казала й Кара. Тихо, спокійно, з авторитетом найстаршої сестри: вона говорила їх над ліжком Аннік, шия та руки котрої розцвіли синцями, в очах полускали судинки і погляд став затуманеним і безтямним. Але Кара говорила, що вилікувати це можна, — і безстрашно протирала побите хворістю тіло сестри водою з оцтом і травами, які дав їй аптекар. Канре та Юппер вона проганяла, запевняючи, що вони тільки заважатимуть. Але Канре розуміла, що це аби вони не підхопили заразу. Вони не підхопили. Аннік не видужала. Беззаперечний авторитет Кари похитнувся. Та життя бігло далі, знечулене до маленьких трагедій — наче комусь легко в часи пошесті!

— Щось це ви зашвидко після останнього разу, — похитав головою аптекар, напускаючи на себе осудливий вигляд. — Чи ж то агонії мало?

— Ні, пане. — Канре озирнулася про всяк, проте нікого в крамниці більш не було, і дзвоник над дверима мовчав. — Мені треба ліку від синьки. Терміново треба.

— Ой-ой-ой… — Аптекарів наліт іронії вивітрився. — Вам?

— Ні. Посестрі.

— Я