Читати книгу - "48 законів влади"

Образ: чагарник. У лісі один кущ чіпляється колючками за інший, ущільнюючи непрохідні хащі. І тільки те, що росте на відстані, може вигнатися понад цими заростями.

Авторитетна думка: Більше мужності треба, щоб не встручатися в битву, ніж щоб виграти її. Пильнуйте, щоб там, де вже втрутився один дурень, не з’явився такий самий другий (Бальтасар Ґрасіан, 1601—1658 рр.).

Зворотний бік

Обидві частини цього закону можуть обернутися проти вас, якщо ви зайдете задалеко. Запропонована тут гра важка і делікатна. Якщо ви зіштовхуєте одне з одним багатьох, то вони розгадають ваш маневр і гуртом об’єднаються проти вас. Якщо ви змусите дедалі чисельніший гурт своїх послідовників задовго чекати, то викликатимете в них недовіру. Люди почнуть утрачати цікавість. Зрештою, може колись і варто прилучитися до однієї сторони, аби про всяк випадок довести, що ви здатні на прихильність. Проте навіть тоді основним буде питання збереження внутрішньої незалежності, щоб стриматися від емоційної реакції. Зберігайте можливість виходу з критичної ситуації першої-ліпшої миті й відновлення своєї свободи. Ваші друзі забезпечать вам багато місць для відходу, щойно ви вирішите зістрибнути з корабля.

Закон 21.

Удавайте простака, аби простака підловити: здавайтеся небагатими на розум

СУДЖЕННЯ

Нікому не подобається почуватися дурнішим за іншого. Тож дайте вашим жертвам відчути себе розумними, ще й не просто розумними, а розумнішими за вас. Повіривши в це, вони ніколи не запідозрять, що у вас можуть бути приховані мотиви.

Дотримання закону

Узимку 1872 року американський фінансист Есбері Гарпердинґ перебував у Лондоні, де отримав телеграму: на американському Заході виявлено поклади алмазів. Джерело інформації було надійне — Вільям Релстон, власник Банку Каліфорнії, — проте Гарпердинґ поставився до неї як до розіграшу, спровокованого недавнім відкриттям величезних алмазних покладів у Південній Африці. І справді, коли почали надходити перші повідомлення про золото, знайдене на заході США, усі теж поставилися скептично, а це виявилося правдою. Але поклади алмазів на заході! Гарпердинґ показав телеграму приятелеві, фінансисту баронові Ротшильду (одному з найбагатших людей у світі), сказавши, що це, ймовірно, жарт. Однак барон відповів: «Не будьте в цьому такі впевнені. Америка дуже велика. Вона вже вразила світ багатьма сюрпризами. Може, і й інші в запасі». Гарпердинґ одразу ж першим пароплавом повернувся до США.

Коли він дістався до Сан-Франциско, у повітрі відчувалося напруження, що нагадувало часи золотої лихоманки кінця 1840-х років. Поклади алмазів знайшли двоє непривітних старателів — Філіп Арнольд і Джон Слек. Вони не розкривали відомостей про їхні родовища в штаті Вайомінґ, але за кілька місяців перед тим возили туди визнаного геолога, щоправда їхали манівцями, щоб він не запам’ятав дороги. На місці експерт побачив, як шахтарі викопують діаманти. Повернувшись до Сан-Франциско, він показав камені кільком ювелірам, один із котрих оцінив їхню вартість на 1,5 мільйона доларів.

Гарпердинґ і Релстон запросили Арнольда і Слека поїхати з ними до Нью-Йорка, щоб ювелір Чарлз Тіффані підтвердив оцінку. Старателі погодилися не відразу — вони відчували пастку: як можна довіряти цим міським пройдисвітам? Що, якщо Тіффані й фінансисти вкрадуть у них ці поклади? Релстон спробував розвіяти їхні побоювання й дав 100 000 доларів і ще 300 000 поклав на депозит ескроу. Тобто під час підписання угоди їм видадуть іще й цю суму. Старателі погодилися.

Невелика група рушила до Нью-Йорка, де в маєтку Семюела Л. Барлова відбулася зустріч. З’їхалися вершки міської аристократії: генерал Джордж Бринтон Мак-Клеллан, що командував армією Союзу під час громадянської війни, генерал Бенджамін Батлер, Горас Ґрілі, редактор газети «Нью-Йорк триб’юн», Гарпердинґ, Релстон і Тіффані. Не було лише Слека і Арнольда — вони вирушили на екскурсію по місту.

Нині людина найбільше пишається своїми розумовими здібностями, бо саме вони забезпечують їй панівне становище у тваринному світі. Але було б украй необачно хизуватися перед кимось своєю перевагою, та ще й якби це побачило оточення…

Тож посполиті й багатії можуть завжди розраховувати на диференційоване ставлення в суспільстві, а от інтелектуали — ні: ігнорування — найбільше, на що ті люди можуть розраховувати. Власне, загал якщо це й помічає, то лише як зухвалість або щось, на що здібна людина не має законного права, ще й пишається цим. Як відплату й помсту за таку поведінку люди потай намагаються принижувати її в інший спосіб. І єдине, на що вони очікують, — це хороша нагода. Поведінка людини може бути взірцем покори, але загал не забуває про неприпустимість вивищення над ним. У своєму творі «Ґулістан» Сааді зауважує: «Вам слід знати, що дурні в сто разів менше хочуть зустрічатися з розумними, ніж розумні неприхильні до товариства дурнів».

З другого боку, дурнем бути бажано. Як тепло приємне тілу, так і розуму приємно відчувати свою вищість. Людина прагнутиме знайти товариство, яке дасть їй таке відчуття. Це така ж інстинктивна дія, як бажання підійти до каміна або йти осонням, коли хочеться тепла. Проте це означає, що її не любитимуть через цю вищість. Тож коли людина хоче, щоб її любили, вона мусить мати гірші інтелектуальні здібності.

Артур Шопенгауер (1788—1860 рр.)

Коли Тіффані оголосив, що клейноди справжні й коштують купу грошей, фінансисти ледве стримали своє збудження. Вони зателеграфували Ротшильду та іншим магнатам, повідомивши їх про поклади, і запропонувати взяти участь в інвестиціях. Водночас вони сказали старателям, що їм потрібний іще один тест: вони наполягали, щоб експерт-геолог за їхнім вибором поїхав із Слеком і Арнольдом до місця покладів і оцінив вартість запасів. Ті неохоче погодилися. Вони сказали, що їм однаково час повертатися до Сан-Франциско. Камені, які вивчав Тіффані, вони залишили Гарпердинґу на збереження.

Через кілька тижнів найкращий гірськорудний експерт у країні Луїс Дженін зустрівся із старателями в Сан-Франциско. Скептик Дженін був налаштований переконатися, що поклади — не вигадка шахраїв. З ним поїхали Гарпердинґ і ще кілька зацікавлених фінансистів. Як і у випадку попереднього експерта, старателі повезли людей манівцями через численні каньйони, не даючи їм зорієнтуватися. Прибувши на місце, фінансисти з подивом спостерігали, як Дженін перекопує довкілля, розкидаючи мурашники, перевертаючи валуни і знаходячи смарагди, рубіни, сапфіри, а найчастіше — діаманти. Вісім днів він копав і, врешті, переконався: повідомив інвесторам, що вони тепер мають найбагатші поклади в історії гірничої справи. «Маючи сто робітників і відповідне обладнання, — сказав він їм, — я кожні тридцять днів я зможу постачати діаманти на один мільйон доларів».

Повернувшись до Сан-Франциско через кілька днів, Релстон, Гарпердинґ та інші оперативно створили корпорацію приватних вкладників вартістю 10 мільйонів доларів. Насамперед вони, зрозуміло, позбулися Арнольда і Слека. Вони приховували своє збудження, бо не хотіли, щоб ті дізналися про справжню вартість родовища. Тому Релстон, Гарпердинґ і компанія обдурили Арнольда і Слека. Невідомо, чи