Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Через годину з невеликим сиджу в одному з найпристойніших ресторанів у місті та чекаю на свого колишнього партнера.

Вербицький трохи спізнюється, але все ж таки приїжджає. Дивлюся, як він іде мені назустріч, і без тіні усмішки розумію, що йому до мене далеко.

Нехай звучить по-ідіотськи, але він взагалі не підходить моїй Олесі, він настільки старанно намагається бути крутим, що навіть смішно.

—  Привіт, — сідає він навпроти. — Мабуть, розмова обіцяє бути дружньою?

— Як пощастить, — відповідаю я. — Будеш щось замовляти?

— Ні, у мене діловий обід за годину, там і замовлю. Що ти хотів? Давно повернувся до країни?

— Достатньо давно, щоб дізнатися, що ти практично живеш із моєю дружиною та донькою.

— Отак одразу, навіть прелюдії не буде? — дивується Сашко.

— Навіщо тягнути? Ти ж розумієш, що з іншого приводу ми не зустрілися б, — буденно відповідаю я. — Навіщо вона тобі?

— Андрію, це не зовсім твоя справа, тобі не здається? Ви з Олесею більше не разом, що мені заважало завести з нею стосунки? — спокійно міркує він. — Мені треба було обминати її, бо вона твоя колишня дружина? Чи мало хто з ким жив і був одруженим?

— Тобі що, баб мало? Моделі вже набридли? — дратуюся, мені набрид його безтурботний спокій. — Я хочу, щоб ти не ліз у мою сім'ю, розумієш?

— Ні, тому що це мені повинен говорити не ти, а з огляду на те, що Олеся і словом не обмовилася про те, що ви бачилися, я починаю думати, що їй до лампочки, чого хочеш ти, — він робить ковток води зі склянки й відкидається на спинку крісла, даючи зрозуміти, що господар становища він, а не я, як було раніше.

Мені насправді байдуже щодо цього, а ось чому моя часом запальна Лисичка не влаштувала йому рознесення телефоном — трохи засмутило.

Під час нашого шлюбу, коли щось було не по її, вона одразу показувала, де раки зимують, навіть якщо я був на іншому континенті, а тут така легкість.

Вербицький навіть не думає переживати, що обдурив її, отже, в їхніх стосунках все не так, як я собі уявив. 

— Чому ж ти не розповів їй, що ми знайомі? — все ще хочу отримати відповіді. — Ти навмисне впровадився у її довіру, щоби підібратися до мене?

— А ти думаєш, що весь світ навколо тебе тільки крутиться? Андрію, я кохаю її, і ти чудово це знаєш. До чого вся ця розмова і ця зустріч? Ви офіційно одне одному ніхто, мені нічого не заважає бути зі своєю жінкою.

— Я її теж кохаю і хочу, щоб вона та Даша були зі мною, — не збирався йому цього казати, саме вирвалося.

— Наскільки я пам'ятаю, ти втратив таке право хотіти, коли їй зраджував, — не приховуючи свого єхидства, Сашко намагається показати, що я пролетів.

Клас, він думає, що я не маю шансів, бо я у минулому накосячив.

— Вона мені пробачить, я певен. У нас спогадів більше, є за що зачепитися.

— Не пробачить, Андрію, і чесно тобі скажу, не знаю, як ти взагалі дізнався про Дашу, але за весь час, що ми з Олесею разом, вона жодного разу не казала, що пробачила. Навіть натяків не було. Ваші спільні спогади завдавали їй тільки болю. Мені довелося довго підбирати ключі від її серця, і тепер, коли ми разом, я хочу бути тільки з нею. І я був би з нею ще задовго до вашого шлюбу, але ж ти вирішив мене обійти, тепер, слава Богу, ти злився і нічого мені не заважає.

— А ти, я дивлюся, все ніяк не можеш заспокоїтись? А тебе не бентежить, що вона досі кохає мене?

— Не кохає. Я це відчуваю, — безапеляційно відповідає Сашко, і мене це дратує ще більше.

Хто він такий, щоб знати це напевне?

— Ти зможеш спілкуватися з донькою, я ніколи й не був проти цього. На роль батька Даші я не претендую, але скажу чесно, що люблю цю дівчинку, як свою. Але до Олесі шлях тобі закритий, можеш не сподіватися.

— З чого раптом ти обріс такою впевненістю? І хто тобі дав право говорити мені, що я можу, а що ні? — я дуже незадоволений таким поворотом. — Ми з тобою вже давно зрозуміли, що якщо я чогось захочу, то в мене те буде. Я тут не просто повітря здригаю, я кохаю свою дружину і тебе поряд з нею  бачити не хочу. 

— Вона твоя колишня дружина, і якщо ти ще не зрозумів, у нас з нею не букетно-цукерковий період, я планую одружитися, як хотів колись, — Олександр раптом стає якимось сміливим. — Десять років тому я побачив її першим, ти знав, як вона мені подобається, як я не міг наважитися підійти до неї, але тебе це не зупинило. Нехай тоді й був шанс забрати дівчину, але зараз у тебе немає таких шансів. Змирись.

— Що ми як у пісочниці? Побачив ти її першим — і що далі? Ти попросив Славика її привести на тусовку, але вона обрала мене, то яка різниця, хто її побачив? Вона моя була, нею і залишається.

— Може, це вирішувати самій Олесі? — незворушно питає Сашко, а мені вже хочеться врізати йому по морді.

Чому з усіх мужиків вона вибрала його?

— Пробач, Андрію, але мені здається, ти просто спізнився, — Вербицький дивиться на годинник, наче час розмови сплинув. — Мені час іти, ще купа справ. Не всі такі великі бізнесмени, на яких працює купа народу, поки вони відпочивають в Азії.

— Я там не відпочивав, — різко відповідаю і дивлюся на цей зразок високої моралі.