Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

порожній квартал, де у безмірній тиші відлунювали його кроки, чітко і неприховано, неквапливо і усамітнено, але без сліду приреченості чи покинутості, натомість — з відчуттям не владарювання, але власності, намісництва, нутром відчуваючи це, а також з незмінними покорою та смиренням, сам він не могутній, але принаймні містить могуть, наче актор, який дивиться з-за лаштунків або, може, з порожнього балкона на сцену, застиглу в очікуванні, ще оздоблену декораціями та порожню, проте настане мить — і він на ній з’явиться, ходитиме по ній, стане у позу, гратиме в останньому акті, в абсолютній концентрації; сам по собі він нічого не може і не титан гри, не гігант і не світовий чемпіон, але принаймні здатний завершити п’єсу, довести до кінця та подати цілою і неушкодженою, без ґанджу і неспростовною, досконалою: отже, ось темний і порожній Майдан і, зупиняючись, він зміг охопити зором увесь той темний, позбавлений життя прямокутник, де лише один полиск світла на всі випадки — у кафе, відчинене всю ніч, через вантажівки далекобійників, про чию (кафе) реальну мету дехто подейкував, ніби справжньою причиною, чому місто видало цьому закладу ліцензію, було тримати, мов на ланцюзі, Віллі Інґрема як нічного супротивника, позбавивши його сну, якому місто хоч і надало обнесену муром ділянку, малесенький закапелок в одному офісі, де плита і телефон, але він там не лишався, а посиджував у кафе, де було з ким побалакати і було кому подзвонити, авжеж, — але декому, особливо старим леді, не було до вподоби звертатися до полісмена у забігайлівці, яка працює цілу ніч, тому офісний телефон був під’єднаний до великої охоронної сигналізації на стіні зовні і дзвонив досить голосно, щоб у кафе продавець або водій вантажівки почули сигнал і передали, що хтось телефонує; і два освітлені вікна другого поверху (і він подумав, що міс Гебершем справді змогла переконати його дядька дати їй ключа від офісу, а потім вирішив: ні, не так, це дядько переконав її взяти ключа, оскільки вона лишилася б сидіти у припаркованій вантажівці, доки вони не прийшли — а потім додав подумки: «Якби вона зачекала», — тому що це було, звісно, не так: насправді дядько замкнув її в офісі, щоб дати час шерифу і Лукасу покинути місто), але ж світло в адвокатському офісі може горіти коли заманеться — сам адвокат чи прибиральник просто забули його вимкнути, коли полишали кабінет, а кафе, як і електростанція, — державна установа, його не брали до уваги, і навіть у кафе просто світилися лампи (йому не було звідси видно, він не міг туди зазирнути, але чув, що там, і подумав: це офіційно вимикають музичний автомат на дванадцять годин — певно, перша офіційна дія нічного головного наглядача, окрім щогодинного пробивання за настінним годинником біля задніх дверей до банку, відколи торік у серпні всіх нажахав скажений пес), і він згадав інший звичайний понеділковий вечір, коли не було шаленої люті, волання про кров і помсту та ревіння расової та родинної поруки від Четвертої дільниці (або Першої дільниці, чи Другої, чи Третьої, чи П’ятої — неважливо, з тої чи тої причини, з передмістя, оздобленого портиками[41]), гримлячи і зіштовхуючись між старими цеглинами, старими деревами і доричними капітелями, і залишити їх, хай там що, але бодай на одну ніч шокованими: о десятій годині у понеділок увечері, і хоча перший фільм у кіно вже показали сорок, а то й п’ятдесят хвилин тому, навіть зараз є кілька завсідників, які прийшли насамкінець і усе одно ще тільки повертаються додому, а вся молодь, яка відтоді посиджує в кафе, потягуючи кока-колу та жбурляючи нікелі до музичного автомату, безперечно, гаятиме час, вештаючись і нікуди не кваплячись, бо їм нема куди йти, бо сама ця травнева ніч — їхнє покликання, і їм призначено вештатись у ній та (це день торгівлі худобою, аукціон) навіть дещо запізнілі машини та вантажівки, чиї власники лишились у кінотеатрі або пішли на гостину чи повечеряти з родичами або друзями, а тепер, нарешті, розсіюються у нічному пильнуванні до сну, у пильнуванні до завтра та на темній, окільцьованій милями землі, згадуючи, що тільки вчора ввечері тут теж було порожньо, доки він не знайшов хвильку трохи дослýхатися і збагнув, що тут зовсім не порожньо: недільний вечір, але ще тихіше, аніж недільного вечора, тиша, справді, не така, — не було такої жодного вечора в неділю і жодної недільної ночі, ніколи, і це недільний вечір тільки тому, що вже названий таким у календарі, коли шериф привіз Лукаса до в’язниці: порожнечу можна назвати порожнечею, якщо ви назвете так ці вільні, пустельні, порожні, мовчазні та непорушні краєвиди перед армійськими лавами напоготові, або мирним — передпокій льоху на пороховому складі, або тихим — вихлюпування води під шлюзами греблі — відчуття не очікування, а збільшення, наростання, припливу, не людей — жінок, дітей і старих, — але чоловіків, не так похмурих, як загрозливих, і не так напружених та збуджених, як спокійних, що тихо сидять і навіть слівцем не перекинуться, більше у підсобках, і не тільки у душових або туалетах перукарень та під навісами за більярдною, заваленою безалкогольними напоями та заставленою порожніми пляшками з-під віскі, але й у комірчинах та на складах у крамницях, гаражах, і за запнутими шторами — в офісах, чиї власники, а ще — навіть власники крамниць і гаражів — поступилися своїм ставленням не до торгівлі, але до фаху, не чекаючи, доки подія якоїсь миті сама навідаєтеся до них, але тоді, коли майже цілковите безвілля само створить цю подію, очолить цю мить і навіть прислужиться їй, яка спізнилася навіть не на шість, дванадцять чи п’ятнадцять годин, а натомість просто продовжувала ту мить, коли куля поцілила у Вінсона Ґаврі, і не було часу між тим і цим, бо для всіх цілей Лукас уже вмер тої ж миті, коли він утратив право на життя, і це було призначено на те, щоб очолити його саті[42], і цього вечора про це пам’ятати, бо завтра все, звісно, скінчиться, і завтра Майдан пробудиться та заворушиться в метушні, настане інший день, і все це відкине геть, пробудиться з похмілля і відкине свою ганьбу, тому до суботи весь округ у неподільному єднанні, озвавшись на клацання, ляскання, і поштовх, і гамір, вже навіть заперечуватиме той момент, що вони взагалі могли так помилитися; йому навіть не довелося нагадувати собі, у цьому абсолютному, глибинному, цілковитому мовчанні, що місто не вимерло,