Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

З 2006 року Віктор Пінчук фактично йде з політики і концентрується на підприємницькій і добродійній діяльності. У ході реструктуризації групи «Інтерпайп» на її базі було створено ряд самостійних бізнесів. У 2007 році Пінчук заснував «East One» – міжнародну інвестиційно-консалтингову групу, інвестиційний портфель активів якої включає більше 20 бізнесів і широкомасштабних проектів в Україні і за кордоном – зокрема компанію «Інтерпайп» і засоби масової інформації: телегруппу Star Light Media, що об’єднує телеканали «Новий», ICTV, CTБ, а також супутниковий телеканал QTV і музично-розважальні канали М1 і М2; газету «Факти і коментарі»; видавництво «Економіка»: журнал «Інвестгазета», газету «Справа», ТОП-100 та ін.

З 1992 року Віктор Пінчук підтримує різноманітні добродійні проекти в Україні і за її межами. У 2006 році він об’єднав цю діяльність у Фонд Віктора Пінчука, який визнаний найбільшою добродійною організацією в Україні.

Мета Фонду – надати новим поколінням можливість стати творцями свого майбутнього, для чого Фонд реалізовує проекти в Україні і по всьому світу. Серед найпомітніших акцій Фонду Віктора Пінчука – створення центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, який почав свою роботу в 2006 році. На сьогоднішній день цей центр визнаний найбільшою і динамічною арт-установою в Україні і Східній Європі. PinchukArtCentre робить значний внесок у становлення нових художників в Україні і світі. У 2008 році при підтримці центру була встановлена премія для молодих українських художників, в 2009-му – всесвітня премія Future Generetaion Art Prize. Завдяки підтримці Віктора Михайловича українські глядачі могли бачити і чути виступи легенд світової музики: Елтона Джона, Пола Маккартні та ін.

У 2010 році він зайняв 37 місце в щорічному рейтингу британського журналу «Art Review» «100 найбільш впливових людей у світі сучасного мистецтва».

У 2009 році Віктор Пінчук став першим в історії українським громадським діячем, що увійшов до списку «100 найвпливовіших людей світу» за версією американського журналу «Тайм». 8 жовтня 2010 року в Нью-Йорку на дев’ятій щорічній церемонії «Погляд у майбутнє» Віктор Михайлович і його дружина Олена Пінчук отримали нагороду Фонду Елтона Джона за вагомий внесок у боротьбу зі СНІДом. Вперше за дев’ять років з моменту встановлення цієї престижної і почесної нагороди її володарями стали представники Східної Європи.

Діячі культури і спорту

Шевченко Тарас Григорович

(1814—1861)

Видатний поет, письменник, художник, академік Петербурзької академії мистецтв по класу гравюри

Про Тараса Шевченка, мабуть, найзнаменитішого з діячів української культури, написана велика кількість наукових праць і статей, романів і повістей, знято немало художніх і документальних фільмів. Ім’я Великого Кобзаря увічнене в тисячах назв міст і сіл, вулиць, вузів і театрів. Проте його людська суть, як і раніше, залишається в тіні, як і багато подробиць біографії. Навіть прізвище поета у деяких шевченкознавців викликає сумнів. Згідно з їх розшуками, Шевченко – вуличне прізвисько Тараса Григоровича. Є. Маланюк у «Нарисах з історії нашої культури», зокрема, писав: «А що Тарас Шевченко мав прізвище також Грушевський, на це вперше вказав (1898 р.) Олександр Кониський у своїй і досі цілісній монографії. Проте і нині, на жаль, проблема справжнього родового прізвища Шевченка не прояснена…»

Впродовж багатьох десятиліть найрізноманітніші культурно-політичні сили намагалися створити потрібний їм образ Шевченка. «Якийсь символ просто затуляв людину. Більше того – повнокровна, жива, складна особистість заважала створенню цього самого символу. Тому і трапилося те, що трапилося: Шевченко забронзовів настільки, що перетворився на бога. А хто особливо замислюється про долю богів?» – писала про це Ганна Соболевськая.

Слова «Т. Г. Шевченко – перший національний поет і слава України», на жаль, давно стали штампом. І вимовляються вони найчастіше не з гордістю, а з деяким навіть відстороненням, що граничить з байдужістю. Небагато пам’ятають, що Т. Г. Шевченко не тільки Великий Кобзар, але перш за все людина, якій, як будь-кому з нас, були властиві свої бажання, пристрасті і прагнення.

* * *

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії у родині кріпосних селян поміщика В. Енгельгардта. Через два роки родина хлопчика перебралася в село Кирилівку, де і пройшло дитинство поета. Убогим і смутним було життя батьків Тараса. Мати Катерина Якимівна, надірвавшись від непосильної праці, часто хворіла. Її, як писав сам Шевченко, «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Вона померла на сороковому році, коли Тарасу не було і десяти. У тому самому році батько одружився удруге на вдові з трьома дітьми. Мачуха ставилася до Тараса суворо. А коли через два роки помер батько хлопчика, його життя стало зовсім безрадісним. Кріпосний, та до того ж круглий сирота, Тарас з 11 років був вимушений мандрувати з одного місця на інше, наймаючись у служіння. У свій час він був кухарчуком, потім пастухом овець, майже рік наймитував у місцевого священика. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка і, ймовірно, неабиякою мірою вплинули на формування його особистості і творчості.

Ще за життя батьків Тарас був відданий «в науку» до вчителя-дячка П. Рубана. За два роки хлопчик навчився читати і писати, а можливо, освоїв і деякі основи арифметики. Вже тоді у нього виявилися здібності до малювання. Він сам говорив, що ще в дитинстві мріяв «зробитися коли-небудь хоч посереднім маляром». Все, що відоме про дитину і підлітка Шевченка із спогадів і автобіографічних творів, свідчить про те, що він був по-справжньому художньою натурою, людиною, яка «не задовольниться тяжко заробленим шматком хліба, а прагнутиме до чогось вищого». Риси «незвичності» хлопчика відмітив ще батько, Григорій Іванович. Вмираючи, він говорив родичам: «Синові Тарасу з мого господарства нічого не потрібно; він не буде абиякою людиною: з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього мій спадок або нічого не означатиме, або ні в чому не допоможе».

Наприкінці 1828 року Тарас потрапив у служіння в будинок поміщика Павла Енгельгардта (позашлюбного сина В. Енгельгардта), який отримав у спадок маєток у селі Вільшани.

Весь цей час пристрасть до живопису не покидала юного Шевченка – у вільні хвилини він перемальовував лубочні картинки. Виявивши у хлопчика явні здібності до малювання, Енгельгардт вирішив зробити з нього домашнього живописця і відправив його