Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Пурпурові вітрила 📚 - Українською

Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

259
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пурпурові вітрила" автора Олександр Грін. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 80
Перейти на сторінку:
Ліссі, куди вказували мої довідки, я розминулася з Ґезом всього на один день; не знаючи, зайде він у Лісс або вирушить просто в Гель-Г’ю, я приїхала сюди на потязі, бо все одно він тут повинен бути, це мені вірно передали. Писати йому безглуздо й ризиковано: мій лист не повинен опинитися в цих руках. Тепер я готова дивуватися ще і ще — спочатку геть усьому, що зіштовхнуло нас з вами. Я дивуюся також своїй відвертості — не тому, що ніби я не бачу, що розмовляю з джентльменом, але… це не в моєму характері. Я, здається, схвилювалася. Ви знаєте легенду про Фрезі Ґрант?

— Знаю.

— Бо ж це — «Та, що біжить». Оригінальне місто Гель-Г’ю. Я дуже його люблю. Строго кажучи, ми, Сеніелі, — герої свята: у нас є корабель з цією назвою — «Та, що біжить по хвилях»; крім того, моя мати родом із Гель-Г’ю, вона — прямий нащадок Вільямса Гобса, одного із засновників міста.

— Чи відомо вам, — сказав я, — що корабель відступлено Брауну так само уявно, як ваш батько продав його Ґезу?

— О так! Але Браун не має до цього жодного стосунку. Зобов’язаний зробити все Ґез. Ось і Ботвель.

Наближаючись, Ботвель дивився на нас між фігур натовпу і, бачачи, що ми мовчки вичікувально на нього дивимося, поквапився дійти.

— Уявіть, що сталося, — сказала йому Біче. — Наш новий знайомий, Томас Гарвей, плавав на «Тій, що біжить» із Ґезом. Ґез тут або скоро буде тут.

Вона не додала нічого більше про цю історію, дозволяючи мені, якщо я хочу сам, повідомити про сварку і злочин Ґеза. Мене зворушив її такт; коротко підтвердивши слова Біче, я промовчав про подробиці своєї мандрівки.

Біче сказала:

— Мене впізнали випадково, але у дуже, дуже складний спосіб. Я вам розповім. Тут ми відкрили душу одне одному.

Вона пояснила, що я знаю її завдання в справжніх обставинах.

— Так, — сказав Ботвель, — похмурий пірат переслідує нашу Біче з кинджалом в зубах. Це вже всі знають; настільки, що іноді навіть обговорюють, коли немає іншої теми.

— Смійтеся! — вигукнула Біче. — А мені, без сміху, доведеться відбути неприємну розмову!

— Ми разом з Гарвеем увійдемо до Ґеза, — сказав Ботвель, — і будемо при розмові.

— Тоді нічого не вийде. — Біче зітхнула. — Ґез помститься нам всім крижаною ввічливістю, і я залишуся ні з чим.

— Вас не турбує… — Я не зумів закінчити питання, але дівчина чудово зрозуміла, що я хочу сказати.

— О-о! — зауважила вона, змірявши мене ясним поштовхом погляду. — Проте ніч чудес затягнулася. Нам йти, Ботвель. — Раптом пожвавившись, засміявшись так, що стала зовсім іншою, вона написала в маленькому записничку кілька слів і подала мені.

— Ви будете у нас? — сказала Біче. — Я даю вам свою адресу. Стара гарна вулиця, старий будинок, двоє старих і я. Що його нам робити? Я вас запрошую до обіду завтра.

Я подякував, після чого Біче і Ботвель встали. Я пройшов з ними до вихідних дверей зали, пробиваючись у маскарадному натовпі. Біче подала руку.

— Отже, ви все пам’ятаєте? — сказала вона, ледве усміхнувшись і дивлячись з лукавством. — Навіть те, що відбувається на набережній? (Ботвель посміхався, не розуміючи.) Правда, пам’ять — жахлива річ! Згодні?

— Але не в цьому разі.

— А в якому? Ну, Ботвелю, це все варто розповісти Герді Торнстон. Її надовго зацікавить. Не гнівайтеся, — звернулася до мене дівчина, — я маю жартувати, щоб не засумувати. Все складно! Так усе складно. Все життя! Мені дійняли до живого в тому, чого я не розумію, але дуже хочу зрозуміти. Ви мені допоможете завтра? Наприклад, ці дві сукні. Тут є питання! До побачення.

Коли вона відвернулася, йдучи з Ботвелем, її обличчя — як я бачив його профіль — стало стурбованим і здивованим. Вони пройшли, тихо розмовляючи між собою, у двері, де обидва одночасно обернулися поглянути на мене: вгадавши цей рух, я сам повернувся, щоб піти. Я зрозумів, як дорога мені ця, лише тепер знайома дівчина. Вона пішла, але досі ніби лишалася тут.

Отримавши град поштовхів, оскільки ішов цілком занурений у свої думки, я нарешті спам’ятався і вийшов із зали по сходах, до бокового виходу на вулицю. Спускаючись, я згадав, як лише годину тому спускалася по цих сходах Дезі, задумливо мнучи торочки сукні, і смиренно, від усієї душі побажав їй доброї ночі.

Розділ XXIV

Зголоднівши, я знайшов поблизу невеликий ресторан, і хоча важко було пробитися в хмільній тісняві входу, я сяк-так протиснувся всередину. Всі столи, проходи, місця у буфета були зайняті; яскраве світло, тютюновий дим, пісні серед шуму і криків абсолютно закружляли мою увагу. Знайти місце, щоб присісти, було так само легко, як протягнути канат у вушко голки. Незабаром я зневірився сісти, але була надія, що звільниться фут простору біля буфету, куди я одразу ж і кинувся, коли це сталось, і почав їсти стоячи, власноруч наливаючи собі з нашвидку відкоркованої пляшки. У цій обстанові не хотілося затримуватися. В цей час за спиною пролунав шум суперечки. Невідомий чоловік розштовхував натовп, протискуючись до буфету і відповідаючи нахабним сміхом на обурення відвідувачів. Щойно я придивився до нього, як, кинувши їсти, вибрався з натовпу, охоплений раптовим гнівом: цією людиною був Сінкрайт.

Намагаючись відштовхнути і мене, Сінкрайт побіжно оглянувся; тоді, затримавши його погляд своїм, я сказав:

— Добрий вечір! Ми ще раз зустрілися з вами!

Побачивши мене, Сінкрайт так перелякався, що позадкував на натовп. Якусь мить весь його вигляд висловлював пристрасну, болісну тугу, бажання бігти, сховатися, — хоча втекти в цій тісноті змогла б хіба лише кішка.

— Пфе! Пфе! — сказав він нарешті, витираючи під козирком лоб тилом руки. — Я весь тремчу! Я такий радий, такий щасливий, що ви живі! Я не винен, клянусь! Це — Ґез. Заради бога, вислухайте, і ви про все дізнаєтеся! Яка це була божевільна ніч! Будь проклятий Ґез; я перший буду вашим свідком, бо я ніякого стосунку до цієї справи не маю!

Я не сказав йому ще нічого. Я тільки дивився, але Сінкрайт, схопивши мене за руку, говорив дедалі переляканіше, чимраз голосніше. Я відняв руку і сказав:

— Вийдемо звідси.

— Звичайно… Я завжди…

Він кинувся за мною, як собака. В його потрясіння можна було вірити то більше, що на «Тій, що біжить», як я дізнався від нього, чекали і боялися мого повернення в Дагон. Тоді ми були від Дагона на відстані всього п’ятдесяти з невеликим миль. Один Бутлер думав, що може статися найгірше.

Я

1 ... 57 58 59 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"