Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Сталося таке.

З самого першу, коли я сів на корабель, Ґез заходився снувати думки, яким чином йому від мене звільнитися, утримавши гроші. Він планував усяке. Так, наприклад, думав оголосити, що «Та, що біжить по хвилях» вирушить з Дагона в Сумат. Ґез думав, що я не захочу далекої подорожі і вийду в першому порту. Однак такий план міг зробити його смішним. Його настрій, після відплиття з Лісса, став дуже поганим, дратівливим. Він постійно повторював: «З цим проклятущим Гарвеєм ускочимо ми в клопіт».

— Я відчував його ніжну любов, — сказав я, — але чи не можете ви пояснити, чому він так мене ненавидить?

— Присягаюся вам, не знаю! — вигукнув Сінкрайт. — Можливо… важко сказати. Він, бачте, забобонний.

Хоча мені нічого не вдалося з’ясувати, але я відчув, що він щось замовчує. Потім Сінкрайт перейшов до скандалу. Ґез поклявся жінкам, що я прийду за стіл, оскільки дами хотіли кров з носа бачити «таємничого», за їхніми словами, пасажира і дражнили Ґеза моїм презирством до його товариства. Та жінка, яку вдарив Ґез, закладалася, що я прийду на виклик Сінкрайта. Коли цього не сталося, Ґез розлютився на всіх. Жінки пливли в Гель-Г’ю; тепер вони покинули судно. «Та, що біжить» прийшла вчора ввечері. За словами Сінкрайта, він бачив їх вперше і не знає, хто вони. Після бійки Ґез спочатку хотів кинути мене за борт, і стало великого клопоту його утримати. Але стосовно шлюпки капітан лютував аж підскакував. Він збожеволів од люті. Задля успіху цього задуму він ладен був накласти на себе руки.

— Тут, — говорив Сінкрайт, — тобто коли ви вже сіли в човен, Бутлер схопив Ґеза за плечі і став трясти, кажучи: «Схаменіться! Ще не пізно. Поверніть його!» Ґез став ніби відходити. Він ще нічого не говорив, але вже насторожив вуха. Можливо, він і зробив би це, якби його міцніше притиснути. Але тут з’явилася дама, — ви знаєте…

Сінкрайт зупинився, не знаючи, чи дозволено йому піднімати це питання. Я кивнув. У мене був вибір: чи запитати, звідки з’явилася вона, — і тим, звісно, дати привід визнати себе брехуном — чи підтримати зручну простоту здогадок Сінкрайта. Щоб зупинитися на другому, я заявив:

— Так. І ви не могли зрозуміти?!

— Ясно, — сказав Сінкрайт, — вона була з вами, але як? Цим ми всі були вражені. Всього хвилину вона і була на палубі. Коли стало нам зле від переляку, — чого було думати про все це? Ґез знову збожеволів. Він хотів затримати її, але якось сталося так, що вона поминула його і стала біля трапа. Ми скам’яніли. Ґез наказав спустити трап. Ви від’їхали з нею. Тоді ми кинулись у вашу каюту, і Ґез божився, що вона прийшла до вас вночі в Ліссі. Інакшого пояснення годі було знайти. Але після всього, що сталося, він почав так закладати, як я ще не бачив, і твердив, що ви все підлаштували навмисне, і про це він коли-небудь дізнається. Наступного дня не було жалюгіднішого боягуза під щоглами усього світу, ніж Ґез. Він тільки й торочив що про в’язницю, каторжні роботи і двадцять разів на добу напучував усіх, що і як говорити, коли ви потягнете його до суду. Матросам він роздавав гроші, напував їх горілкою, обіцяв подвійну платню, — все, щоб вони посвідчили, що ви самі купили у нього шлюпку.

— Сінкрайте, — сказав я після мовчання, у якому в мене намітився непоганий план, корисний для Біче, — ви міцно вхопилися за двері, коли я їх відкрив…

— Клянуся!.. — почав Сінкрайт і замовк на першому моєму русі.

Я правив далі:

— Це було, а тому даремно звиватися. Наслідки не вимагають коментарів. Я не згадаю про вас на суді за однієї умови.

— Говоріть-но, заради бога; я зроблю все!

— Умова зовсім не важка. Ви жодного слова не скажете Ґезу про те, що бачили мене тут.

— Готовий промовчати сто років: вибачте мені!

— Так. Де Ґез — на судні чи на березі?

— Він з’їхав у невеликий готель на набережній. Він зветься «Вітрило і Пара». Якщо ви хочете, я проведу вас до нього.

— Думаю, що розшукаю сам. Ну, Сінкрайте, поки що наша розмова закінчена.

— Може, я ще чимось буду вам корисний?

— Поменше пийте, — сказав я, трохи лагідніше зважаючи на його переляк і рабство. — А також залиште Ґеза.

— Клянуся… — почав він, але я вже встав. Не знаю, чи далі сидів він на сходах під’їзду, чи пішов до шинку. Я залишив його у провулку й вийшов на площу, де біля столу коло пам’ятника не було вже нікого з колишньої компанії. Я запитав про Кука, на що отримав вказівку, що Кук просив мене йти до нього в готель.

Рух дедалі убавлявся. Юрба розходилася; двері замикалися. Із сутінків висоти дивилася на місто, яке засинало, «Та, що біжить по хвилях», і я попрощався з нею як з живою.

Коли я розшукав готель, куди мене запросив Кук, і мене провели до нього, він був саме у ліжку. Почувши шурхотіння, Кук розплющив очі, але вони знову закрилися. Він знову відкрив їх. Але однаково спав. З крайнього зусилля цих сплячих, тупо відкритих очей я бачив, що він силкується сказати щось люб’язне. Утома, мабуть, була велика. Знесилівши, Кук зітхнув, пробубнів, впізнавши мене:

— Улаштовуйтеся, — і із тріском завалився на інший бік. Я ліг на поставлене друге ліжко й негайно закрив очі.

Пітьма стала валитися вниз; кімната перевернулась, і я майже зразу заснув.

Розділ XXV

Лягаючи, я знав, що засну міцно, але встати хотів рано, і це бажання — рано встати — несвідомо розбудило мене. Коли я відкрив очі, пам’ять була порожня, як після непритомності. Я не міг піймати жодної думки, поки не побачив випнуту нижню губу сплячого Кука. Тоді неясне прояснилося, і, миттєво відновивши події, я взяв зі стільця годинника. На моє щастя, було всього пів на десяту ранку.

Я тихо одягся й, намагаючись не розбудити свого хазяїна, спустився до загальної зали, де зажадав міцного чаю й письмове приладдя. Тут я написав дві записки: одну — Біче Сеніель, повідомляючи їй, що Ґез перебуває в Гель-Г’ю, із зазначенням