Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

Час спливав дуже швидко. Коли я подався на пошуки Ґеза, було вже чверть на одинадцяту. Стояв пекучий день. Не знаючи вулиць, я витратив ще біля двадцяти хвилин, тому що помилково вийшов на набережну в її дальньому кінці й повернув назад. Побоюючись, що Ґез піде у своїх справах або сховається, якщо Сінкрайт не дотримався клятви, а понад усе бажаючи випередити Біче, заради придуманого мною плану обмеження Ґеза, зробивши його поступливим у справі корабля Сеніелів, — я найняв візника. Незабаром я був біля готелю «Вітрило й Пара», білого брудного будинку, зі скляною галереєю другого поверху, крамницями й трактиром унизу. Вхід вів через ворота, ліворуч, по темних і крутих сходах. Я зупинився на хвилю, аби зібратися з думками, й почув квапливі, кроки, що доганяли мене. «Зупиніться!» — сказала захекана людина. Я обернувся.

Це був Бутлер з його важкою посмішкою.

— Ходімо на сходи, — сказав він. — Я теж іду до Ґеза. Я бачив, як ви їхали, і полегшено зітхнув. Можете мені не вірити, якщо хочете. Побіг наздоганяти вас. Страшна, мерзенна справа, що казати! Але не можна було перешкодити йому. Якщо я винен, то в тому, чому йому не можна було перешкодити. Ви розумієте? Ну, байдуже. Але я був на вашому боці; це так. Утім, від вас залежить — знатися зі мною або дивитися як на ворога.

Не знаю, чи був я радий зустріти його. Гнівний сумнів боровся в мені з несвідомою довірою до його слів. Я сказав: «Його рано судити». Слова Бутлера звучали правильно; у них був і гіркий докір собі, й щира радість бачити мене живим. Крім того, Бутлер був зовсім тверезий. Поки я мовчав, за фасадом, у глибині величезного двору, почулися шум, лемент, наполегливі накази. Там щось відбувалося. Не звернувши на це особливої уваги, я став підніматися сходами, сказавши Бутлеру:

— Я схильний вам вірити; але не будемо тепер говорити про це. Мені потрібен Ґез. Будь ласка, покажіть, де його кімната, і йдіть, тому що у мене має бути дуже серйозна розмова.

— Добре, — сказав він. — Ось йде жінка. Довідаємося, чи прокинувся капітан. Мені треба йому сказати всього два слова; потім я піду.

Тим часом ми піднялися на другий поверх і йшли по тісному коридору з виходом на скляну галерею ліворуч. Праворуч я побачив ряд дверей, — четверо або п’ять, — розділених неправильними проміжками. Я зупинив жінку. Товста криклива особа років сорока із покритою хусткою головою й щіткою в руках, довідавшись, що ми цікавимося, чи вдома Ґез, люто показала на протилежні двері в дальньому кінці.

— Чи він удома — не хочу й не бажаю знати! — відрубала вона, швидко заштовхуючи пальцями під хустку брудне волосся, що вибилося, і збуджуючись. — Тупайте самі й дізнавайтеся, але я до цього негідника більше ні кроку. Як він на мене гаркнув учора! Свиня й негідник ваш Ґез! Я думала він мене стукне. «Шуруй геть!» Це — мені! Удома, — скінчила вона, люто зітхнувши, — уже стріляв. Я на дзвінки не йду, хай йому грець: так він тепер стріляє в стелю. Це він вимагає, щоб прийшли. Недавно знову пальнув. Ідіть, і якщо запитає, чи не бачили ви мене, можете сказати, що я йому не слуга. Там жінка, — додала товстуха. — Розпусник!

Вона зникла, махаючи щіткою. Я подивився на Бутлера. Він стояв, задумливо розглядаючи двері. За ними було тихо.

Я постукав, спочатку неголосно, потім сильно. Двері ворухнулися, отже, були не на ключі, але нам ніхто не відповів.

— Стукайте голосніше, — сказав Бутлер, — він, певно, знову заснув.

Згадавши слова прислуги про жінку, я знизав плечима й постукав знову. Двері відкрилися ширше; тепер між нею й одвірком можна було просунути руку. Я раптом відчув, що там нікого нема, і повідомив це Бутлеру.

— Там нікого нема, — підтвердив він. — Дивно, але правда. Ну що ж, давайте відкриємо.

Тоді я, зважившись, штовхнув двері, що, відійшовши, ударилися у велику шафу, і ввійшов, украй вражений тим, що Ґез лежить на підлозі.

Розділ XXVI

— Так, — сказав Бутлер після мовчання, що підтвердило смерть, — можна було стукати голосно або тихо — однаково. Куля в чоло, точно так, як ви хотіли.

Я підійшов до трупа, обійшовши його подалі, щоб не ступити в кров, яка підтікала до порога із простреленої голови Ґеза.

Він лежав на спині, біля стола, посередині кімнати, навскіс до входу. На ньому був білий костюм. Зігнута права нога відвалилася коліном до дверей; розставлені й теж зігнуті руки мали такий вигляд, ніби він намагався піднятися. Одне око було наполовину відкрите, інше, здавалося, виглядає з-під застиглих вій. Кров, що розтеклася по обличчю й підлозі, не рухалася, відбиваючи, як калюжа, сусідній стілець; рана над переніссям злегка напухла. Ґез умер не більше ніж за півгодини, може бути — годину тому. Велика кімната мала неприбраний вигляд. На підлозі блищали револьверні гільзи. Диван, на якому валялися газети, порожні пляшки по кутках, склянки й недопита сулія на столі, серед сигар, краваток і рукавичок; біля дверей — темна старовинна шафа, у бік якої упиралося залізне ліжко з наспіх накинутою ковдрою, — от усе, що я встиг роздивитися, оглянувшись декілька разів. За головою Ґеза лежав револьвер. У задній стіні, за столом, було розчинене вікно.

Двері, стукнувшись об шафу, відскочили, почавши повільно закриватися самі. Бутлер, помітивши це, розчахнув їх навстіж і закріпив.

— Нам не слід закриватися, — резонно запримітив він. — Ну що ж, треба йти кликати, оголосити, що капітан Ґез убитий, — убитий або застрелився. Він мертвий.

Ні він, ні я не встигли вийти. Із двох боків коридору пролунав шум; праворуч хтось біг, ліворуч квапливо йшли декілька людей. Огрядний чоловік з подвійним підборіддям і похмурим лицем заглянув у двері; його обличчя дико здригнулося, і він пробіг повз, махаючи рукою до себе; майже негайно він повернувся й увійшов першим. Розсудливість вимагала не проявляти метушливості, тому я залишився, як стояв, біля стола. Бутлер, походивши, сів; він був вельми блідий і нервово потирав руки. Потім він підвівся знову.

Першим, як я вже зауважив, вбіг огрядний чоловік. Він розгубився. Потім, серед юрби, що раптово нахлинула, — осіб з п’ятнадцять, — з’явилася молода жінка або дівчина у світлому