Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Я прокинулася від того, що екіпаж зупинився. Через фіранки світло не пробивалося, що підказувало — надворі вже вечір.

Довго ж я проспала.

Повернувши голову, виявила, що лежу, спершись спиною на груди Альберта, а той, своєю чергою, міцно обіймає мене й спить.

Хотіла було обуритися, що герцог міг би розташуватись на другому дивані, але вчасно згадала, що, попри мій програш, другий диван був прибраний та на його місці нахабно розкинувся Бас. Кіт не спав, а дивився на мене своїми безсоромними, величезними янтарними очима.

— Пф, — пирхнув Бас і встав, відразу зайнявши половину екіпажу.

Альберт сонно заворушився, тож я обережно вислизнула з його обіймів.

Все-таки він, як і я, провів безсонну ніч та ще й організовував мій від'їзд, доки я нахабно відсипалася.

Не сумніваюся, що саме він переніс мене до цього екіпажу. Навряд чи Альберт довірив би комусь торкатися мене руками.

Щойно двері екіпажу відчинилися, Бас вистрибнув назовні.

Почувся істеричний жіночий зойк, до нього додалася пара інших і добірна чоловіча лайка.

— Ну ось і познайомилися з першою проблемою, — весело хмикнула я собі під ніс, накидаючи манто після того, як крики зовні стихли, — зараз познайомляться з другою.

Опершись на передбачливо простягнуту руку в рукавичці, я спустилася на бруківку.

— Міледі, — почувся шепіт Грега, — герцог дуже рідко тут буває, тому, якщо не хочете від прислуги замку проблем, раджу одразу як слід їх приструнити, а ще краще гарненько налякати.

Що ж, досить зрозуміла порада.

Грегу я довіряла, то ж не стала нехтувати підказкою.

— Сонечко, — я сліпуче посміхнулася коту, який вже нервово ходив по двору, адже йому явно не терпілося розвідати нову територію. Потім додала досить голосно, щоб почули люди, що сховалися в тіні стін: — можеш прогулятися. Тільки пам'ятай: ті, що на двох ногах, — це люди. Їх поки не їж.

— Ма-ф! — солодко позіхнув Бас, продемонструвавши величезні ікла, та в один стрибок зник у темряві.

Я озирнулася.

Двір замку був невеликий. Його практично повністю зайняв наш екіпаж та супроводжувальний загін.

Більшість хлопців з загону була мені вже знайома з моєї минулої подорожі. Альберт ладно розсудив, що за одного битого двох небитих дають, і вирішив поставити начальником моєї охорони саме Грега.

А що я? Я нічого, він і так мій боржник, і в карти, здається, відігратися хотів, та й взагалі з ним мені було досить легко. Гарний хлопець, чимось на Сандра схожий — на того, першого Сандра.

Зовнішні мури замку були високі — вищі, ніж у графського. А ось сам замок, мабуть, був меншим, але в темряві розглянути важко, тому я поспішила вперед.

Проте в ту ж мить почула з боку слуг якесь невдоволене шепотіння — мабуть, вирішили обговорити мою особу.

Можливо, Грег має рацію, тож мені дійсно слід одразу поставити недбайливий народ на місце. Заодно подивитись, хто є хто. Добре, що договір не обмежував мене у стилі спілкування з оточенням.

— Вийшли всі на світ, вишикувались у шеренгу та виставили вперед руки! — гаркнула я.

Народ зашушукався й став повільно відлипати від стін.

Серед тих, що вийшли, виявилася занадто схудла жіночка років тридцяти з темними мішками під очима та тужливим поглядом. З-під короткого кожушка виглядала довга темна спідниця, світле волосся було покладене в просту, але все ж таки високу зачіску.

Моя покоївка — зрозуміла я.

Друга жінка була повна, років сорока, зі здоровим рум'янцем на щоках і веселими очима.

Кухарка — вирішила я.

Товстушка тримала за руку світловолосого хлопчика років п'яти, який дивився на мене з неприхованим захопленням.

Не втрималася та посміхнулася хлопчику, від чого той до коріння волосся почервонів та поспішив сховатись за материнську спідницю.

Було ще дівчисько років шістнадцяти з розпатланою косою й бешкетним поглядом. Поруч з нею стояв хлопчина років вісімнадцяти, чорнявий й кучерявий, за пояс заправлені віжки.

Мабуть, помічник конюха.

А ось наступним стояв мужик років сорока, від якого добре тхнуло кінським потом і чимось міцнішим — мабуть, то був сам конюх.

Були ще два селюки абсолютно невиразної зовнішності та бабця з чималим об'ємом грудей та червоними натрудженими руками. Швидше за все прачка.

Останнім із тіні вийшов худий, лисий мужик у потертому кожусі та брудних штанях.

— Чи попередили вас, що, поки я перебуваю тут, усі ви повинні бути в рукавичках? — суворо запитала я.

Потім, повернувшись до Грега, що підійшов до мене ззаду, й непомітно підморгнула. Той схвально посміхнувся мені одним куточком рота.

— Так, пані, — прогудів натовп, а прачка спробувала сховати руки в куці рукави свого кожуха.

— Тільки прачка та кухарка при виконанні безпосередньо своїх прямих обов'язків мають право їх зняти, — продовжила я, збагнувши, що прати та мити картоплю у тканинних рукавичках навряд чи вийде. — Решту часу, перебуваючи в межах замку, ви не маєте права їх знімати. Зрозуміло?