Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Так що, — глузливо крикнув лисий чоловік, — і до вітру в рукавичках ходити?

Ось не сподобався він мені одразу.

Підскочила до сміливого мужика, бідолаха був на голову нижче за мене. Вирішила руки не бруднити, тож просто добре бадьонула нещасного.

Чоловік упав одразу. Навіть не похитнувся, просто впав на землю.

З усіх боків почувся регіт.

Гарна у мене охорона, вміє не втручатися. І точно знає, коли це не потрібно.

— Бачу, люба, з прислугою ти вже познайомилася, — почула я за спиною добре знайомий низький голос. — І вони з тобою, зважаючи на все, теж. Де Бас?

— Відпустила погуляти, хлопчик засидівся. Давно зубки в теплу плоть не встромляв.

Дівчина з розпатланою косою від моїх слів тихо зойкнула, помічник конюха тут же стиснув її руку.

— Будинок оглядати не збираєшся?

— Ну показуй свої хороми, — млосно зітхнула, спираючись на запропоновану мені руку герцога.

Ми пройшли у високі дубові двері, прислуга рушила за нами.

Поки знімали свої шуби, чули, як прислуга вражено перешіптується.

Ще б пак, мало того, що господар нахабну дівчину з чудовиськом-людожером привіз, так ще й сам молодильних яблук об'ївся.

Я мимоволі посміхнулася.

Замок справді виявився невеликим.

Весь перший поверх займали господарські приміщення, тому ми одразу піднялися на другий, де були безпосередньо розташовані хол, їдальня, дві вітальні, кабінет та невелика зала, яка у разі потреби мала виконувати функції бальної. Спальні покої, а їх було чотири, знаходились у вежах, по одному на кожну.

Весь замок був витриманий в єдиному, строгому, навіть дещо аскетичному стилі, кольори переважно переважали темно-сині з легкими бежевими вставками.

Поки ми проводили огляд замку, до наших спалень доставили речі та повідомили, що скоро подадуть вечерю. Ми з Альбертом розлучилися в холі, кожен пішов у свою вежу приводити себе до ладу перед вечерею.

Прийнявши ванну, благо без сторонньої допомоги, та одягнувши одну з суконь, пошитих ще модистками графа, я дозволила своїй новій покоївці зайнятися моїм волоссям. Та була в рукавичках, але було дуже помітно, що такий стан речей їй сильно не подобається.

Нічого, скоро звикне. Мені тут так само не подобається.

Коли я спустилася до їдальні, Сандр був уже там.

Помітивши мій промовистий погляд, кинутий на слуг, він відразу відпустив їх, і ми залишилися вдвох.

— Ну нарешті, — я скинула довгі рукавички, недбало кинула їх на сусідній стілець та взялася за прибори.

— Не подобається? — посміхнувшись, Альберт кивнув на мої руки.

— Скажімо так, це маленька незручність, якою я плачу за значно важливіші речі.

— Ось як? — герцог знов усміхнувся. — І що це за важливі речі?

Я замислилася.

Якщо скажу, що свобода, вирішить, що я збираюся втекти, якщо скажу, що рятування від нього, подумає, що поклала око на короля. А воно мені потрібне?

— Визначеність.

— Тобто ти не збираєшся збігати? — помітно повеселішав герцог.

— А навіщо? — я знизала плечима. — До осені храм буде готовий, тож до моєї кишені потече досить добрий потік грошей. Все, за що я могла б боротися, у договорі обумовлено та чудово мене влаштовує. На мене чекає цілком райдужне майбутнє, заради якого можна зазнати життя в глушині.

Альберт з задоволенням кивнув і наповнив келихи.

— У такому разі тост.

— За визначеність? — прийняла я келих.

— За визначеність.

Після вечері Альберт не збирався залишати мене одну й дивився на мене якось дивно.

— Кажи вже, — не витримала я.

Альберт трохи нервово смикнувся, але все ж таки почав:

— Вчора ти довела, що непогано розумієшся на договорах.

— Не погано? Та я собаку на них з'їла.

— Може, тоді глянеш на один документ? Цікаво почути твою думку.

Я здивовано глянула на Альберта.

Він просить мене допомогти? Нічого собі. Його Світлість герцог Сандр не може сам розібратися з якимось папірцями?

— Гаразд, давай свій документ. Нічого не обіцяю — все-таки законодавства можуть суттєво відрізнятись.

— Добре, я зранку принесу його.

— А чому зранку? — я образилася. — Я й зараз можу глянути. Чи він у тебе не з собою?

— З собою, але він у моїх кімнатах, — трохи розгубився герцог.

— Ну, так пішли, — я встала, — все одно робити нічого, — та, подумавши, додала: — Пляшку прихопи.

Що за мужики у цьому світі? Ось вона, різниця світоглядів у всій красі.

Піднявшись у вежу до Альберта, я відразу обмилувала зручний диван і, залізши на нього з ногами, зажадала свій келих і горезвісний договір.