Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Час було закінчувати розмову, але Зо Лі ще не сказав, навіщо шукав зустрічі зі мною. Втім, якщо його непокоїть “конкурент”, то чи не тому, щоб просити прибрати його з дороги? Чи не просити, а хоча б натякнути?

— Навіщо ви чекали на мене?

Зо Лі відірвав погляд од бокала, який вертів у руках.

— По-моєму, ви здогадуєтеся. Мій двійник може увімкнути Джина в першу-ліпшу хвилину, і я прийшов попередити вас про це. Я не такий небезпечний, як він.

Мені стало смішно і сумно, хоч я ні на мить не послаблював боєготовності. Ех, хлопче, хлопче, даремно ти піддався зоологічним атавізмам психіки: егоїзму, прагненню влади, нетовариськості, байдужості до чужого болю. Адже потім пошкодуєш, що дозволив взяти гору над собою… І все ж ти не все сказав, хоч і намагаєшся виглядати відвертим. Скоріш маю рацію я, і не ми заважаємо твоєму “конкуренту”, а ти сам, інкше ти не прийшов би до нас “із попередженням”…

— Гаразд, ми подумаємо, — спроквола проказав я. — Ще запитання, останнє: яким чином ви вгадуєте, де з’явиться Демон?

— Я не вгадую, — відповів Зо Лі, до чогось прислухаючись, — Я бачу. В мене добре розвинена екстрасенсорна система, а після зіткнення з Демоном чутливість до пси-випромінювання ще більше зросла. У верхніх шарах атмосфери Демон дрейфує волею геомагнітного поля і при цьому майже невидимий, але згодом настає фаза живлення, і він опускається на поверхню Землі, де щільність енергії на порядок вища, інтенсивніша.

— Він схожий на гігантську котячу лапу?

о Лі заперечливо хитнув головою, на його обличчі раптом відбився неспокій.

— Це випромінений ним привид, міраж. Насправді він не має певної форми і стає видимим тільки в момент повного насичення, та й то на короткий час.

Зо Лі напружився і раптом повернув голову до дверей. Він не повинен був цього робити, знаючи, чого можна чекати від мене, і я не міг не скористатися випадком.

Не знаю, коли він устиг витягнути з кобури пістолет, але він був уже в руці Зо Лі. Пістолет я вибив і навіть “зв’язав” одну руку чистильника прийомом “батіг”, але Зо Лі — як-не-як мав золотий пояс з тайбо — відповів мені немислимим “косим флінтом”, і я гепнувся на стіл, збивши бокали на підлогу. Ніяк не доберу, чому він не застосував паралізатори, що вмикаються від думконаказу.

Миттю підвівшись, я побачив, що Зо Лі відступає до стіни кафе, білий, як вата, а на нього йде беззбройний Дайніс, і з веранди в зал біжать допитливі відпочиваючі.

— Просив не заважати, — сказав Дайніс зчужілим голосом — Спрацює в мінус — рознесе!.. Попереджував — вам погано… всім погано… тобі першому погано…

Рука Дайніса, потягнувшись до Зо Лі, видовжилася. Зо Лі зблід ще більше, хоч і так було вже далі нікуди, упав на коліна. І я збагнув, хто це: таємний “конкурент”, двійник, ворог… Утім, чому “ворог”? — подумалося. В цю мить я вже падав на підлогу і вистрелив з “універсала” не прицілюючись між лже-Дайнісом і Зо Лі…

Що було далі, пам’ятаю туманно.

Постріл розніс стіну кафе з баром, закричали люди… Лже-Дайніс перетворився на промінь світла і зник, у двері вскочив справжній Дайніс, за ним — Валентин та співробітники відділу комунікаційної служби. Зо Лі кудись зник, скориставшись метушнею. Ми вискочили з кафе. Примчалися швидкольоти спостерігачів. Щось пищав “мікро” у вусі… Я прислухався — голос батька:

— Усім, усім, усім! Управління оголошує тривогу за формою “Шторм”! Рятувальному флоту-два і флоту-три — старт! Забезпечити прикриття Європейського материка з повітря!

Дайніс потягнув мене за рукав, показуючи кудись угору.

— Поглянь, що це?

І я побачив слід Демона…

Не думав, що коли-небудь віддам наказ про вищу форму тривоги всьому Управлінню! Ні, недаром теоретики розробляли загальний “Шторм” і недаром я ганяв сектори, щоб відпрацьовували комплекс РВЗ — раптово виниклої загрози, хоч вони й були розраховані на “заколот”, “бунт” природних стихій. Кожен сектор знав свою справу, і мені залишалося тільки давати конкретні завдання, все інше залежало від оперативності начальників секторів і відділів.

Директорський кабінет не підходив для управління “Штормом”, і я спустився на горизонт центру оперативного управління. Апаратура і служби центру вже були готові до роботи. Я кивком подякував Стево і Первицькому, начепив поданий Інджичем “мен-вумен” і сів у центральне крісло. Оператори по команді розбили зображення головного віому на кілька квадратів, кожен з них показував тепер оперативну обстановку над Європою на різних рівнях і з різних позицій: лівий верхній — Європа з висоти п’ятсот кілометрів, правий верхній-Російські рівнини в районі Рибінського озера з висоти сто кілометрів, лівий нижній — Углич з висоти три кілометри, правий нижній — небо над Угличем з білястим “привидом”, близьким за формою до гігантського спрута.

Я попросив викликати ВКР, перевірив дислокацію флотів і знайшов по зв’язку Гната:

— Залиш Дайніса в Угличі, нехай пошукає Зо Лі, далеко він не міг утекти, а сам стартуй на “Сташевський”. Мені буде потрібна твоя оцінка в цьому районі. З цієї хвилини координатор операції я.

— Прийняв, — коротко озвався Гнат.

ВКР відповіла за хвилину. Орест Шахов, величезний, похмурий, чубатий, запитально глянув на мене; мабуть, його знайшли десь у художній майстерні, - довкіл стояли скульптури, підставки віомів, маніпулятори і переносні пульти відеопласту.

— Я оголосив “Шторм” по Системі, - сказав я, — Потрібен квалітет відповідальності.

— Зараз буду. — Шахов одразу збагнув, у чім річ, в його очах змигнули і згасли жорсткі вогники. — Демон?

— Схоже, не тільки.