Читати книгу - "Дві сторони, Єва Басіста"

Кава парувала з білої чашки, що стояла на скляному столі. Хвилину тому Лариса Петрівна залила окропом свіжозмелені зерна та чекала, поки вода розчинить у собі кофеїн та інші речовини. Жінка бажала набратися сил, адже сьогодні їй треба було йти до відділку міліції, де на неї чекав Артем Брехливий. Він учора їй повідомив, що вона обов'язково має прийти.

- Мене починає дратувати Раков, - сів біля жінки Дмитро. - Скільки пройшло часу, а він нічого не дізнався. Як так можна? За що я йому гроші платив?

- Це дуже обурливо, - байдуже проказала жінка. - Навіть дуже.

- Звісно він мені бовкнув, що за декілька тижнів все розкриє, але мало у таке віриться. Цей балабол втратив мою довіру.

Білявка не відповіла. Вона далі дивилася на чашку.

- Можливо припинити розслідування та знайти іншого детектива? Бо у мене таке відчуття, що він тільки годує мене брехнею, а я таке не люблю... Ларисо, ти мене слухаєш?

Вона не чула слова чоловіка, бо думала про свого сина. Їй боліло серце, яке хотіло його бачити, а вуста пояснити все. Лариса вже починала приймати той факт, що Лілія назавжди у житті Романа. Тому їй дійсно варто було змиритися.

- Що? - підняла голову жінка.

- Про що ти думаєш? - зморщив він лоба.

- Я гадаю, що, мабуть, варто змиритися, бо мені не вдасться змінити думку Романа. Він прикипів до Лілії, як грибок до пальця ноги. Гадаю, що краще забрати заяву щодо підпалу магазину...

Дмитро від здивування роззявив рота. Він не очікував такої слабкості від неї. Йому не вірилося, що вона так просто кине все та визнає свій програш.

- Ти серйозно? - перепитав він.

- Так, - махнула головою його дружина.

- Я не підтримую твоє рішення, бо воно не правильне. Ти маєш до кінця йти та боротися за свого сина, а не...

- Це не приведе до добра. Ось я йшла на пролом... І що маю? Сина, який відвернувся від мене? Погрози, що ніколи не побачу онуків? Ні! Я таке не хочу... Краще вже змирюся з тим, що така доля у мене та все.

Трубан мовчав. Він не підтримував дружину, яка просто здалася. Та дівчина зламала жінку та змусила танцювати під свій баян.

Лариса мовчки допила каву, яка вже добряче схолола, а далі схопила свою чорну сумку та пішла.

Тим часом Артем Брехливий сидів у своєму кабінеті та чекав на пані Трубан. Він хотів їй повідомити декілька новин - вони закривають справу щодо підпалу, адже у них не було зачіпок, щоб далі це все продовжувати. Слідчий не знав, хто це міх зробити. Аналогічне стосувалося нападу на Ларису Петрівну.

- Це міг бути збіг, - говорив він у голос та дивився у вікно, де за ним дріботіли від вітру ще зелені листки берези. - Жінка йшла, а тут хулігани. Вони хотіли пограбувати її, але, можливо, когось побачили та втекли. Це все дуже правдоподібно, але...

Звісно завжди є "але", однак Брехливий зараз закривав на це очі. Він не хотів навіть близько думати, що все не так, як нині гадав. Для нього це було правдою, яку так завжди шукав.

Рівно о десятій годині ранку з’явилася Лариса Петрівна. Вона сіла на стілець та втомленим поглядом дивилася на нього.

- Дуже добре, що ви прийшли, - почав він та продовжив. - Але у мене не дуже гарні новини.

- Які? – спокійно запитала Трубан.

- Ми закриваємо справи.

Ці три слова чоловік сказав з острахом у голосі, адже пам'ятав, як жінка переконувала його, що злом є саме її невістка. Він чітко бачив у своїй голові цю картину. Зараз він боявся, що вона почне кипіти, але на її блідому обличчі стояв холодний спокій. Це його злякало.

- І ви нічого не скажете? - запитав Брехливий.

- А що я можу сказати? - поцікавилася жінка.

- Запитати причину...

- А я сама її знаю - нема доказів. Звісно не відхрещуюся від того, що це зробила Лілія, але мені варто змиритися з нею та жити далі. Бо я не можу вічно воювати. Понад п'ять років ми бодалися, як ті барани на полі, а зараз я втомилася. Це була остання та вирішальна битва, яку я програла.

- Я вас зрозумів, - пробурмотів чоловік, якому стало шкода жінку.

- Я можу йти? - запитала білявка.

- Так, - заглянув він їй у сині очі та зловив журбу та розпач. Брехливий вперше у житті бачив такий знесилений погляд. Йому навіть закортіло обійняти її та заспокоїти, але вона пішла.

Середина вересня гріла оксамитовим сонцем, яке обережно випускало свої промені до землі та огортало її теплом. Лариса йшла та розуміла, що їй варто зробити перший крок для примирення. Жінка розуміла, що вона має прийти власною персоною до Лілії та попросити вибачення. Це буде цілковита капітуляція, але єдиний адекватний варіант.

Лариса Петрівна розуміла, що варто піддатися та спокійно жити. Звісно її невістка відчуватиме солодкий тріумф, але все заради онуків. Але перед тим, як змішувати себе з багном, білявка вирішила зайти до своєї подруги Тамари, яка працювала в аптеці неподалік від будинку, де мешкав Роман. Власниця магазину спочатку мала намір набратися мужності для розмови з рудою, а саме тому їй варто було з кимось порозмовляти.