Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

не правило, а загальновідомий факт: — що продавцям довіряти не можна. Недовіра до продавців притаманна не лише англійцям, але, здається, тільки в нас недовіра і скептицизм, ще й підкріплені зневажливою погордою, вкорінені так глибоко і виявляються так разюче, як ніде у світі. Англійці, на відміну від американців, не підуть позиватися, якщо їх надурили або ж вони незадоволені придбаним товаром (наша політика така — продовжувати обурено скаржитися одне одному, а не озвучити претензії винуватцю нашого горя). Втім, завдяки великій недовірі та відразі до продавців, англійці не такі легковірні і ошукати їх не так вже й просто.

В інших країнах, може, й не дуже довіряють продавцям, але приймають і більш-менш толерують факт їхнього існування. Але тільки не в Англії. Продавати — це цілком законний спосіб заробити собі на прожиття, — так думають десь в інших кінцях світу, і, відповідно, бізнесмен, який доробився статків, заслуговує поваги. В Англії багато чого можна купити за гроші, включно з владою та становищем, але поваги ви не купите ніколи. Власне, скоріш за все, вийде все навпаки: у нас, як виявилося, про гроші не лише не можна говорити, їх ще й заробляти зась. Коли англійці кажуть про когось «багатий / багата» та «заможний / заможна», то роблять це неодмінно з осмішкою на устах, а ті, кого ми так називаємо, самі б себе так ніколи не охарактеризували: вони, либонь, скажуть, що в них «все доволі непогано». Може, як сказав Орвел, й нема на білому світі більш зациклених на класовості, ніж ми, але я певна, що тільки в нас класовість не має жодного стосунку до багатства. І тільки в нас соціальне визнання є обернено пропорційним до фінансової спроможності. Іноді, щоправда, трапляється й підлабузництво, але частіше за все «товстосуми» є об’єктом кпин та насмішок, — як не особисто, то вже точно поза очі. Якщо вже вас спіткало таке лихо — мати статки, то демонструвати їх — поганий тон. Слід всіляко применшувати свій успіх і вдавати, що вам соромно за маєтки.

Головна відмінність між тим, як англійці розуміють поняття статусу, який в них базується на приналежності до певного класу (маю на увазі кровну приналежність), і між тим, як його розуміють американці, в яких статус ґрунтується на «меритократичній» системі, полягає в тому, що багаті та впливові американці переконані, буцімто заслужили на багатство та владу — вони ними насолоджуються. Багаті та впливові англійці мають вищий ступінь соціальної відповідальності і більше співчуття до тих, хто займає менш привілейоване становище. Певна річ, що я все дуже спрощую — на цю тему написано не одну книжку, — та цілком може бути, що саме з огляду на цю традицію англійці так ніяковіють, коли йдеться про гроші, і зневажають успішний бізнес.

Гидливість до грошей, як ми вже з’ясували, — це чистісіньке лукавство. Від природи ми не менш амбіційні, жадібні, егоїстичні та зажерливі, аніж інші нації. Просто в нас більше правил, — ще й значно суворіших, — які велять приховувати, заперечувати та приструнчувати ці риси характеру. Наші правила скромності та ввічливого егалітаризму, — які, на моє переконання, є «основою основ» і «культурним ДНК» і які стоять за забороною на розмови про гроші, а також за нелюбов’ю до ділового успіху, — це всього лиш показний лоск, форма колективного самообману. Наша скромність — це, великою мірою, позерство, а за демонстративною байдужістю до різниці в статусі ми якраз ховаємо цю надчутливість до класової градації. Та, побий мене грім, для нас ці чесноти важливі! Тому ми й дотримуємося правил, хоч вони й здебільшого шкодять бізнесовим справам.

Правило поміркованості 

Вислів «працюй на повну, відпочивай на повну» набув популярності в Англії у 1980-х роках. Та люди й досі так кажуть, коли розповідають про шалений ритм життя, драйвову роботу та відпочинок. Знайте, вони, скоріш за все, брешуть. Англійці, майже всі як один, ніколи не «працюють на повну» і не «відпочивають на повну»: ми в цьому — як і у всьому, зрештою, — дотримуємося поміркованості. Звісно, що «працюй в міру, відпочивай в міру» звучить зовсім не так круто, але, боюсь, що у своїй суті набагато точніше окреслює ставлення англійців до роботи та відпочинку. Ми помірковано старанні в роботі і так само помірковано веселимося у вільний час.

Мало кому буде до вподоби таке прісне визначення, тож одразу скажу, що це не просто моє враження чи суб’єктивне судження. Такі дані подає і Дослідницький центр соціологічних студій, і всі дослідження робочих звичок англійців, які мені вдалося відшукати. І ці, скажімо так, статечні і консервативні звички притаманні не лише людям середнього віку і вихідцям із середнього класу. Всупереч повсюдному переконанню, «сучасні молоді люди» — зовсім не ліниві, безвідповідальні гедоністи у вічних пошуках насолод. Власне, як показують дослідження нашого центру та колег-науковців, сучасні молоді люди, до якого б класу не належали, є більш розважливими, працьовитим, розсудливими та обережними, ніж покоління їхніх батьків. Мене це трохи хвилює: якщо з віком наша молодь так і поводитиметься — як помірковані люди середнього віку (а виглядає на те, що так і буде), то англійці як нація будуть ще нуднішими і поміркованішими, аніж зараз!

Якщо ви думаєте, що я перебільшую масштаби чи потенційні небезпеки, то ось вам для ілюстрації декілька прикладів із дослідження ДЦСП: 

Помірковані розсудливі міщанські прагнення

На питання, як ви себе бачите через десять років, майже три чверті (72 відсотки) опитаної молоді відповідало, що бачать поміркований і розважливий сценарій — вони на той момент вже «осядуть» і «матимуть гарну роботу». Лише 38 відсотків респондентів старшого покоління дали на це питання таку ж відповідь. Серед 16–24-річних респондентів лише 20 відсотків обирали цікавіші варіанти відповіді — «подорожувати / жити за кордоном». А серед 45–54-річних охочих подорожувати було 28 відсотків. Охочих прожити життя «вільною пташкою» вдвічі більше серед старшого покоління, аніж серед молодняка. Молоді працівники на фокус групах, а також під час приватних інтерв’ю, на запитання про життєві цілі відповідали, що найбільше хотіли б мати «фінансову стабільність». А в далекій перспективі — ще й мати власне житло.

Впевненість у майбутньому важливіша за веселощі

Людоньки, оце так сумна доля, думала я, коли вперше побачила результати дослідження. У надії знайти хоч трохи жвавіші та революційніші сценарії я звернула увагу на другу частину прислів’я — на «відпочинок». Здавалося б, в дилемі «веселитись зараз чи дбати про майбутнє» молодь мала б продемонструвати хоч трохи менше зрілості та відповідальності, однак, на моє здивування, їхній світогляд мало чим відрізнявся від поглядів старшого покоління. Лише 14 відсотків 16–24-річних сказали, що «в моєму віці важливіше веселитись, аніж перейматися майбутнім», серед 45–54-літніх відсоток безтурботних гульвіс виявився приблизно таким самим мізерним.

У ході дослідження, на фокус-групах та інтерв’ю, ми з’ясували, що єдиними «розвагами», якими себе тішать молоді люди, є п’ятничні