Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

— Джентльмени спілкуються, — сказала Франческа невинним голосом, ніби йшлося про недільний похід до церкви.

— І про що? — капрала було важко надурити. Він відчував, що тут щось не те. — Солдате, доповідайте!

— Сер, усе ОК, ми просто розмовляємо, сер… — вичавив з себе «засранець».

Капрал критично оглянув нас трьох, погрозив нам, наче шкільним розбишакам, пальцем, і пішов собі далі.

— Після роботи чекаємо тебе за блок-постом, — сказала Франческа. Сподіваюсь, ти не боягуз і прийдеш.

Грубіян сопів, дивився на нас з-під лоба і вже, здавалось, не був такий самовпевнений.

Я йшов у командний центр, думав, як далі розвиватимуться події, і подумки добирав собі секундантів. Дивно, але я не шкодував, що встряг у цю дурнувату історію. Шкодував, можливо, що вона могла розтягтися й розвинутися. Франческа вже тріщала з кимось по телефону італійською.

— Дякую, що мене захистив… — напарниця сховала телефон і подивилась на мене поверх окулярів. — Не переживай, я покличу старших братів. Патріціо сказав, що чекатиме нас після роботи.

— Дурниці. Я не мав вибору. І я не переживаю. Якось буде… — промимрив я й збрехав, бо переживав-таки неабияк. Не вистачало мені для повного щастя ще й бійки після роботи. Але нічого вже не вдієш. Що зроблено, те зроблено.

Під час першої перерви на обрії замаячила знайома фігура. І я одразу напружився. Це був ворог. І він наближався до мене. Я про всяк випадок зняв окуляри, поклав у кишеню й приготувався до бою.

Хуліган підійшов і знову, з-під лоба, вирячився на мене.

— Дякую, що не здав мене капралові, — пробубонів бичара. — Вибач. Я був неправий.

— Моїй напарниці це скажи, не мені.

— Де вона?

Я набрав Франческу і попросив її вийти надвір.

Напарниця вилетіла через тридцять секунд. «Засранець» тупцяв на місці. Він почувався явно не у своїй тарілці.

— Вибач. Я був неправий.

— Серйозно?

— Я був неправий, вибач, — знову вичавив з себе хуліган. І почервонів так, як уміють червоніти тільки біляві.

— ОК. Гаразд. Приймається, — і Франческа подивилась на кривдника поглядом Джорджа Вашинґтона з однодоларової банкноти.

— Кевін. Рядовий Кевін Вітакер, — чолов’яга простяг мені руку, більше схожу на лопату зі штирями.

— Ендрю.

— Вибачте ще раз. Я не хотів. Ніколи не повториться.

Я не курю, але мені раптом захотілося закурити.

* * *

— Тримай її як жінку, ніжно й обережно. Але міцно.

— А якщо я її не люблю?

— Послухай. Ти можеш її не любити, але вона жінка, і до неї треба ставитися з повагою. Ти можеш її не любити. Але треба бути чемним і знати, як з нею поводитись.

Полковник Вескотт тримав у руках автоматичну гвинтівку М4, і очі його світилися таким м’яким світлом, яке буває тільки в погляді закоханого чоловіка, що вранці дивиться на свою сплячу красуню.

Коли прийшли холоди, у Вескотта з’явилася нова розвага — тягати мене на кожній перерві в тир. Закрите стрільбище на авіабазі ніколи не буває порожнє. Тут щодня й щогодини, з ранку до вечора проходять тренування і стрільби.

— Я бачу, ти вмієш поводитись зі зброєю. Де навчився?

— Та так… — пробурмотів я. — Був досвід.

— І де саме?

Я не люблю згадувати історію, яка відбулась майже сімнадцять років тому в одній з гарячих точок, і тим більше розповідати про ті події, тому вдав, що не почув полковника. Вескотт уважно подивився на мене, ніби зіставляючи дані мого резюме з моїм місцезнаходженням сімнадцять років тому.

— АК-47 — це як залізна палиця. Зблизька б’є добре, здалеку гірше. А ще її не можна вдосконалити. Дрючок він і є дрючок. Забудь про нього. Тримай оце! — і Вескотт простяг мені гвинтівку М4. — Найкращий варіант для початківця. Ця дамочка навчить тебе добре стріляти!

Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто.

Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текст зовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї.

— Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів!

— Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний.

— ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів!

Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо.

— Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними.

Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно.

— Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз.

Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив.

— У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову!

— У живіт теж непогано!

— Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай!

Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив.

— Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання…

— Полковнику, а ви любите полювання?

— Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.

* * *

У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору.

Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ.

Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме.

Питаю напарницю:

— Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент?

— Ага.

— ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я.

Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту.

В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу:

— Франческо, відкрий