Читати книгу - "Космічні мільярдери"

На відміну від інших космічних інженерів, Рутан зазвичай залишався однією ногою у земній атмосфері. «Space Ship One» – це космічний літак. Це термін на позначення транспортного засобу, здатного досягнути космосу шляхом ракетного прискорення, але який також має крила, для створення підйомної сили, завдяки чому він може літати в атмосфері як аероплан. Саме космічний літак можна побачити на світлині, де космічний шатл після закінчення позаземної місії приземляється на злітно-посадкову смугу. Деякі космічні інженери вважають неефективним розробляти транспортні засоби для обох оточень, бо це ніби створювати космічну капсулу, яка на парашуті спускається на Землю. Хоча Рутану подобалися пілоти. Його літальний апарат був розроблений для того, щоб його скидали з літака для економії пального в подальшому польоті. Сконструйований на замовлення материнський корабель доставляв космічний літак на висоту майже дев’ять миль[9] і відпускав його, а потім пілот запускав ракетний двигун і покидав земну атмосферу.

Бренсон уже володів авіалінією і збагнув, що розуміється на всаджуванні задів на сидіння для регулярних перельотів, тож разом із «Scaled Composites» Рутана створив спільне підприємство «The Spaceship Company (TSC)». «TSC» мала збудувати більшу, вдосконалену версію літального апарата для регулярних пасажирських перевезень. Задля цього він запустив новий бренд – «Virgin Galactic». Йому уявлялися щоденні операції, коли семеро космічних туристів підіймалися б на борт, подорожували до межі космосу, насолоджувалися б кількома хвилинами невагомості та неймовірними краєвидами, а потім поверталися для приземлення.

Не оминаючи жодної можливості опинитись у центрі уваги, Бренсон радо почав рекламувати новий бізнес «Virgin Galactic». Він продавав квитки на подорож до космосу вартістю 250 тисяч доларів за місце, придбавши їх також для себе та родини, а потім накинувся на знаменитостей як-от Том Генкс, Анжеліна Джолі та Стівен Гокінґ. Перші польоти були заплановані вже на 2007 рік з нового «космодрому» в Нью-Мексико. Зважаючи на відносно короткий час, за який удалося здобути «Ansari X Prize» – між оголошенням і виграшем минуло менше восьми років – перетворення розробки у джерело збагачення видавалося досить таки буденним інженерним завданням. Це було в 2004 році, і космічна доба, яку американцям обіцяли десятиліттями, здавалося, нарешті була не за горами.

Коли з’явилася «Virgin Galactic», компанія Маска «Space X» працювала лише декілька років і вона заледве була чимось більшим за групку ентузіастів. Вони все ще планували тестовий політ своєї першої ракети «Falcon 1». Здавалося, «Virgin Galactic» повинна була першою дістатися ринку приватних польотів у космос, адже мала вже перевірену розробку, дієвий план продажів і пристрасного мецената гідного газетних заголовків.

Чому ж тоді Безос, чия космічна компанія випередила їх обох, вирішив відкрити її плани та сміливі капіталовкладення у 2005 році? Цікаве запитання, зважаючи на відсутність попередження та очевидних подальших дій. На відміну від Маска чи Бренсона, Безос не мав зухвалого темпераменту комерсанта і не прагнув завоювати увагу публіки та преси. Головним чином він був виконавцем, системним менеджером і стратегом. Хоча, безумовно, Безос був неймовірно амбіційним і вибором часу натякав, що він просто хотів про себе нагадати.

Та попри всю ту увагу, яку їм удалося привернути, сенсаційні відкриття від Бренсона та Безоса поступово стерлися з пам’яті.

Перший політ «Virgin Galactic» відкладався все далі й далі. Та ж таки оригінальність, завдяки якій Рутан найкраще з-поміж усіх міг зібрати вручну експериментальний космічний корабель, стала для нього неабиякою перепоною в розробці такого літального апарата, який міг би працювати згідно вимог до безпеки і щоб його було доцільно виробляти. За своєю суттю космічні літаки на кшталт збудованого Рутаном, були досить невизначеними – не бездоганні для польотів ані в атмосфері, ані в космічному вакуумі, та ще й спиралися на використання складних крил і незвичайної рухової установки, що було досить сумнівним рішенням. Перший космічний корабель Рутана так і не здійснив тестового польоту аж до 2014 року, тобто впродовж більше, ніж десятиліття після того, як прототип злетів двічі за тиждень. На час виходу цієї книжки, жоден із-поміж семи сотень власників квитків так і не піднявся на борт космічного корабля і не опинився над атмосферою. Ця тривала затримка, разом із безперервними рекламними обіцянками Бренсона, ще більше посилювала переконання загалу, що в «новому космічному бізнесі» переважали дилетанти.

Жоден інженер чи науковець у NASA, які ревниво захищали свої місії дослідження космосу, ані найбільші американські розробники ракет у «United Launch Alliance» («ULA»), дочірні підприємства шанованих фірм на кшталт «Boeing» та «Lockheed Martin» вражені не були. Звісно, ці молоді хлопці вміли гарно описувати ракети на папері та рекламувати їх у пресі. Але коли вони збиралися насправді запустити в небо щось корисне?

Проте упевнено відповів на це запитання Ілон Маск своїм першим польотом ракети «Falcon 9» у 2010 році. Цього дебюту та ще наступних сімнадцяти успішних польотів упродовж наступних п’яти років цілком вистачило для того, аби обійти супутникових операторів і NASA – дві групи, які перебували під постійним тиском бюджету і віддали перевагу значному

скороченню витрат «Space X». Та все одно залишалося ще чимало критики від тих, хто вважав, що команда Маска не приділяла належної уваги якості. Якщо вже ти літаєш, то маєш бути надійним. Ракетна та банківська сфери мають дві схожі риси: вони капіталомісткі, а також потребують конфіденційності.

Тож коли 28 червня 2015 року «Falcon 9» вибухнув через дві хвилини і вісімнадцять секунд під час свого дев’ятнадцятого польоту, це не просто продемонструвало проблему одного контракту чи навіть самої компанії «Space X». Це поставило під загрозу саму ідею приватного космічного бізнесу, якому І. Маск та інші підприємці намагалися дати нове життя і вирвати його з рук військово-промислового комплексу.

«Space X» була вже на півдорозі до того, щоб відвоювати право конкурувати за контракти запуску, які пропонував уряд США не лише як цивільні дослідницькі місії, а для потреб національної безпеки – запуск супутників розвідувальних та зв’язку для Повітряних сил США і розвідувальної спільноти. Таку роботу було важко отримати з багатьох причин: проекти були цілковито таємними, а технології, потрібні для їхнього виконання, дорогими й унікальними. Найважливіша конкурентна перевага «Space X» – бути дешевшими за будь-які фірми – тут мала не надто вагоме значення, адже про вартість не йшлося. «United Launch Alliance» – компанія, якою спільно володіли «Boeing»